Лілія Матвійчук – керівниця проєкту, який допомагає ветеранам, ветеранкам та їхнім родинам отримати нову професію. Вона мама 4-річної донечки та дружина полеглого воїна Юліана Матвійчука, який загинув на війні майже три роки тому. Нині Лілія займається сімейним агробізнесом, який раніше планувала розвивати разом із чоловіком. Говорить, це частинка її серця, а ще це про вдячність Юліану та всім військовим, які нас захищають.
Наприкінці 2025 року Лілія створила сторінку свого бізнесу в інстаграмі та фейсбуці. Говорить, що це не лише про впізнаваність її справи, а й про можливість ділитися досвідом з іншими людьми. На запитання, коли виникла ідея створити саме агробізнес, відповідає, що цього хотів її полеглий чоловік.
Юліан Матвійчук помер від тяжких поранень, які отримав на фронті, 20 травня 2023 року. Він захищав Україну в складі підрозділу аеророзвідки Solovey 116-ї ТрО від початку повномасштабного вторгнення.
«Я сама родом із села, і в моїх батьків була земля, яка завжди була в оренді агрохолдингу. Десь у 2019 році батьки сказали, що договір оренди добігає кінця, й вони не знають – продовжувати його чи ні. І мій чоловік уже тоді загорівся та сказав, що чому б нам не спробувати її одноосібно обробляти».
Ліля пригадує, що її дядьки, які вже мали певний досвід в обробці землі, підтримали їх у цьому рішенні й запевнили, що допомагатимуть. Оскільки Юліан був учасником АТО й мав можливість подаватися на гранти (хоча тоді їх і було небагато), він почав заповнювати заявки, і хоча спочатку й не виходило, вони все ж вирішили зайнятися цією справою й почали процес розірвання договору.
«Але почалася повномасштабна війна. Юлік пішов на війну, й у нас вже тоді була маленька донька. До завершення дії договору залишалося близько пів року, та ми все одно були певні, що якось впораємося, там у Юліка будуть відпустки, він приїжджатиме, і ми працюватимемо. Та він загинув».
Після цього, говорить Ліля, вона не знала, що робити далі.
«Коли він загинув, навіть не уявляю, скільки в мене було думок і картань себе, що я не на війні. У мене ніколи не було внутрішнього страху йти туди. Це такий історичний момент, і не бути безпосередньо в ньому – це… тупо – не бути безпосередньо дотичним. До народження Єви ми з Юліком знали, що війна буде, але я заспокоювала себе тим, що ми підемо на неї разом. Але потім у нас народилася донька і, звичайно ж, пріоритети ти вже розставляєш по-іншому – як би тобі не хотілося, найголовніше – це твоя кров, тим паче, якщо один із батьків уже воює, не може бути й мови про те, що йде й другий».
Її дядьки, з якими вони планували підтримувати одне одного в цій справі, теж стали на захист країни, тому, говорить Ліля, коли землю повернули – вона не знала, як із нею бути, однак вирішила, що спробує.
«Це стало таким питанням принципу. Тому що це те, чим хотів займатися Юлік. Він багато читав про ці роботи на землі, багато дізнавався, мав багато ідей. І я подумала: та ні, я собі не пробачу, якщо хоча б не спробую. Хоча б рік».
«Для мене дуже важливим було після загибелі Юліка втілити всі його земні мрії, які він не встиг. Він хотів цим займатися, і я мала спробувати за нас двох. Зараз я вже розвиваю цей бізнес і як заробіток для своєї родини, щоб мати якусь фінансову стабільність. Але першочергово поставила собі ціль – спробувати за нас двох реалізувати те, що ми не встигли».
Досвіду в агросфері, говорить жінка, в неї не було. Частину життя прожила в селі, їздила з татом у поле, тому лише розуміла, як відбуваються ці процеси.
Ліля почала розпитувати знайомих і рідних, як краще почати обробляти землю, що потрібно. Говорить, що спочатку до її зусиль ставилися дещо скептично, типу «важкий час, війна в країні, бізнес – сезонний», а ще й, як вважає сама жінка, розрахований на фарт, адже чимало факторів передбачити майже неможливо: погодні умови, зміни цін на ринку, якою буде врожайність тощо.
«Але я не та людина, яка боятиметься ризиків і не кидатиме собі виклик, – посміхаючись, додає Ліля, – тому вирішила спробувати й почала шукати людей, які б мені допомогли, в яких я могла б орендувати техніку, щоб це було відносно “на місці”, з нормальними умовами. І так поступово почала працювати».
У цей момент щиро хочеться дізнатися, які складнощі спіткали Лілію на цьому початку, тому запитую, а ще про те, чи не доводилося їй боротися зі стереотипом про те, що аграрна сфера, на думку багатьох людей, – нібито «не жіноча справа». Вона відповідає, що помічала й таке.
«Ти ж домовляєшся про різні технічні моменти: про фури, куди вони поїдуть, коли приїдуть, скільки їх має бути, щоб, якщо я, наприклад, здаю зерно з поля відразу на завод, бо тоді ще не було можливості лишити на складі чи в ангарі для вигіднішого продажу, то потрібно було прорахувати все буквально до останнього мішка.
І от я пам’ятаю наш перший збір врожаю – я тоді працювала в Полтаві, на двох роботах, відпросилася й поїхала на поле. То бачила, що люди, з якими я домовлялася телефоном, дивляться на мене з якимось скептицизмом. Але коли минає близько 20 хвилин, і вони розуміють, що ти в контексті, що ти розумієш, що робиш, то це минає. Так завжди – перше враження зазвичай стереотипне, це вже потім, коли ти спілкуєшся з людиною, то бачиш, що все не так просто».
Також чималі ризики, на думку Лілі, в цій сфері полягають у певній невідомості: наприклад, ти можеш зібрати врожай, але під час аналізу виявиться, що з ним є проблеми. Буває, що й увесь врожай може повністю пропасти.
«Торік я сіяла сою та цьогоріч теж хотіла її сіяти, щоб використати насіння з минулого врожаю – це економічно вигідно. Але вже в останній момент, радячись зі знайомими, які мені говорили, що з нею зараз “є питання”, бо вона й на кордонах стоїть і вивезти її важко, я вирішила сіяти сонях. Вклалася в нього, не пошкодувала ресурсів, щоб добре підживлювати, обробляти, полоти, й отримала непоганий урожай. А фермери, які мали, здавалося б, більший досвід, посіяли сою, й сталося те, що й прогнозували. Тому виклики тут – це ще й про те, як вгадати культуру, яка точно зійде цього сезону».
Жінка з донечкою живе в Полтаві, а земля, на якій вона працює, – за 130 кілометрів від міста, тож добиратися їй далеко, що теж для неї нелегко. Однак у неї є підтримка.
Нині Лілі допомагають її мама, рідні та друзі. У майбутньому жінка планує набирати команду, але для цього їй потрібно масштабувати свою діяльність. У цьому, вона певна, їй допоможе грант від Українського ветеранського фонду, який вона нещодавно виграла. Жінка говорить, що тривалий час хоч і подавалася на грантові конкурси, не вигравала.
«Було відчуття, ніби я студент без досвіду, якого не беруть на роботу. “Ти, звісно, молодець, ну, в тебе ж досвіду немає, ти ще дуже молодий. До побачення”. Оце так і ти в справі – вже щось і робиш, орендуєш техніку, але власної ще не маєш, і вони “ну, може, й “вистрелить” ця справа”, а, може, й ні, поки що не допомагатимемо”, отаке в мене було враження», – посміхаючись, ділиться Лілія.
Та восени жінка виграла грант від фонду на 1 мільйон 600 тисяч гривень у конкурсі «Варто РОБИти СВОЄ 2.0» з проєктом «Впровадження точного землеробства як розвиток сімейного агробізнесу», за що, говорить, вдячна організаторам.
«Для мене це був особистий виклик, мені дуже хотілося перемогти. Не могла повірити, емоції просто зашкалювали. Для мене це стало таким підтримувальним фактором, що я роблю все правильно, що не потрібно здаватися».
Бізнес Лілії – ветеранський, тому для неї значну роль відіграє його соціальний складник. Вона планує надавати техніку, яку придбає за грантові кошти, в оренду всім охочим, але ветеранам і членам їхніх родин – першочергово та зі знижкою у 50 %. Окрім цього, частину свого прибутку жінка спрямовуватиме на підрозділ, у якому служив Юліан, – підрозділ безпілотних систем Solovey. За частину грантових коштів жінка вже придбала трактор, а надалі планує купити культиватор і плуг, а також розвивати свій проєкт із точного землеробства.
«Я, до речі, сама маю посвідчення тракториста-машиніста. Це моя фішечка, коли мені щось закидають, я кажу: так я теж вмію, ось, – сміючись, розповідає Ліля, – Я ще зі шкільних років здавала на права, і маю посвідчення. У критичний момент, думаю, для мене не стане проблемою поновити ці знання і самій безпосередньо займатися обробітком».
Говорить, що у школі для неї це було «ідеєю-фікс» – виклик собі, що вона зможе й навчиться.
«Тато мені казав: “Я не буду тобі допомагати, хочеш – іди вчи сама, я не сидітиму з тобою над домашкою з трактора”, а я казала – “та не треба, я сама”, це вже було питання принципу».
У минулому Ліля – журналістка. З 2023 року вона працює в громадській організації «Центр освіти дорослих», який на базі ПУЕТу реалізує проєкт Реінтеграції ветеранів і ветеранок через створення освітніх можливостей, допомагаючи їм відкривати свої бізнеси, подаватися на гранти, проводити консультації за різними напрямами: психологічним, юридичним, кар’єрним. Водночас близько року жінка працювала в Полтавському ветеранському центрі. І всі ці сфери зовсім недотичні до її справи. З цікавості запитую, як вдалося опанувати скільки нового й не здатися на півшляху.
Ліля ж вважає, що для людини немає нічого неможливого, варто лише почати над своєю метою працювати. Вона пригадала, як працювала з Юліаном, допомагала йому готувати складні звіти, коли цього не було кому робити, просто тому, що хотіла допомогти, й навчилася цього за кілька тижнів.
Наважуючись, запитую в Лілі, звідки вона знаходить сили рухатися далі. Трохи думаючи, вона відповідає:
«Споглядаючи попередні роки після втрати Юліка, я сама інколи дивуюся. Був час, коли я працювала на двох роботах, маючи маленьку дитину, бізнес в селі, і я не знаю, чесно, коли це все встигала, ще й організовуючи різні заходи зі вшанування пам’яті Юліана. Мабуть, велику роль зіграв момент втрати. Кожна людина проживає її по-своєму – хтось закривається в собі, а хтось повинен щось робити, щоб менше думати. Неочікувано для себе я виявилася людиною, якій потрібно щось робити, щоб рухатися далі, не думати, не заглиблюватися у свій біль, робити щось, щоб відчувати себе корисною для інших. І це давало й дає мені сили».
Наразі ж вона бачить, що цей темп моментами її виснажив, але не робити нічого вона теж не може. Тому вона намагається менше себе навантажувати, займатися своєю справою, однак плануючи майбутнє.
«На жаль, горе дуже часто є стимулом до чогось – як до якихось змін вперед, так і до падіння вниз», – говорить Ліля.
Бізнес, над яким наразі так працює жінка, став для неї не лише фінансовим перестрахуванням для її родини, він і про віру в себе та виклик.
«Хай як би це не звучало, – це частинка мого серця, – Ліля трохи мовчить, а потім додає, – 1 листопада в мене помер тато. Він десь скептично ставився до цього. Він, як людина, що не дуже любила зміни, турбувався, що ми робитимемо з землею. І він не встиг побачити той трактор, який я купила. Для мене це дуже… прикро. Я так собі це візуалізувала, думала, що він же завжди говорив, що треба свою техніку мати, і думала: приженемо трактор, він буде просто шокований, що все вийшло, що ми вже розвиваємося. На жаль, не встигли».
«Але для мене ця справа, мабуть, частинка свого особистого виклику – я це можу, попри всі скептицизми, десь від рідних, десь від чужих, а десь від просто знайомих».
Жінка пригадує, що на початку було дуже складно, проте, говорить, коли побачила результати своєї роботи, то зрозуміла – треба тягти, поки виходить, адже завершити встигне завжди, а спробувати втримати й розвивати – це ще те завдання.
Ця справа для Лілії – це і про вдячність, і про можливість показати своїми стараннями приклад доньці.
«Після загибелі Юліана, як би мені не хотілося, скільки б я не плакала тихенько вдома й не думала про те, щоб піти туди, скільки б не радилася з військовими та друзями, зрозуміла – так не можна, бо дитина вже одного втратила. І те, що я дійсно могла – це бути корисною. Зі вдячності до Юліана й до всіх, хто нас захищає, до підрозділу, до хлопців, які служили з моїм чоловіком.
Тому так, це і в пам’ять про Юліка, але й зі вдячністю всім і для того, щоб жити далі. Бо життя – це рух, і я десь, не знаю де, знаходжу в собі сили рухатися далі й жити це життя, попри все, з пам’яттю всередині, з думками про майбутнє своєї родини й доньки. Це все зараз, перш за все, для неї – щоб вона мала гарний приклад біля себе, мала гарне майбутнє та теж була вдячною за все», – говорить Ліля.
Жінка не відкидає можливості, що в майбутньому організовуватиме нові проєкти. Наразі ж вона продовжує допомагати ветеранам і ветеранкам та їхнім родинам, а також підрозділу Юліана.
«Не знаю, що буде далі, але однозначно не уявляю себе без роботи у ветеранському колі, бо це – моя бульбашка, мій світ, – бути серед цих кращих із кращих людей».
Фото з особистого архіву Лілії Матвійчук
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
