Початок повномасштабного російського вторгнення дав поштовх багатьом українцям спілкуватися саме українською мовою. Навіть ті, хто з дитинства роками розмовляв російською, почали розмовляти державною. Такий приклад показували й публічні особи. Проте часто зустрічаються виправдання російськомовних людей, мовляв, вони все життя говорять російською, їм важко вже перевчитися тощо.
Але ці аргументи знищують вщент слухачі курсу української мови в Університеті третього віку. Університет діє на базі Полтавського університету економіки й торгівлі та випустив уже не один курс студентів і студенток поважного віку.
Курс української мови зібрав і полтавців, і вимушених переселенців, яким довелося шукати в Полтаві прихисток від бойових дій та окупації. Днями відбувся випуск чергового курсу, тож ми поспілкувалися з його слухачами й розпитали, що привело їх на навчання.
«Українська мова – вона така мелодійна, гарна», – посміхається 74-річна студентка Валентина Цьома. Вона – корінна полтавка, з дитинства в її родині спілкувалися українською, але в один момент це змінилося.
«Так склалося, що я навчалася в Новосибірській медичній академії, довго жила там, тож розмовляла російською. Потім працювала медиком, але тоді вся документація була російською, а коли ти її заповнюєш, то підбираєш відповідні слова, шукаєш – і так воно стало звичкою», – згадує пані Валентина.
Проте вона зізнається, що передусім ішла на курс заради спілкування.
«Спочатку всіх підкосив ковід, всі перелякані сиділи по домівках, нікуди не виходили. Мені це було важко, я ще підпрацьовувала, тож після роботи ходила на спортмайданчик розім’ятися, подихати свіжим повітрям. А тепер почалася повномасштабна війна – це ще гірше, бо немає жодного просвіту, ніхто не знає, коли це закінчиться. Але нам хочеться спілкування з однолітками, тож я вирішила піти на навчання сюди. Із запропонованих курсів обрала українську мову й не пошкодувала. У нас прекрасний викладач, чудово налагоджена робота, гарна навчальна програма, адже зазвичай ставлять питання, роздають завдання – читайте. А тут викладач активно взаємодіє зі студентами, пояснює, ніхто нікого з-під палки не примушує. Є люди, які розмовляють: слово українською, слово російською, але вже втягнулися. Зараз хтось ще соромиться, а хтось – уже впевнено говорить», – розповідає студентка.
Валентина Цьома додає, що відвідує курси з задоволенням, а навчання допомагає не лише покращити свою мову, а й загалом позитивно впливає на учнів.
«За період навчання всі трошки змінилися, стали доглянутішими, уважніше ставляться до своєї зовнішності, уважніше добирають вбрання. Адже збираєшся на навчання і знаєш, що має бути якийсь дрес-код, це дисциплінує. Окрім того, зараз усі ставлять викладачу гарні питання, не такі, як у грудні. А ще ми дізналися, що в нашій мові є скільки красивих слів, яких просто не знали. Їх не вживають часто, ми їх просто не чули», – зізнається пані Валентина.
Вона говорить, що близькі та друзі підтримали її рішення спілкуватися українською. Дивуються лише старі знайомі:
«У побуті ми спілкуємося і суржиком, і російською, але тепер я розмовляю українською. Чоловік у мене родом із Росії, але потихеньку перевчаю його теж. Люди, з якими раніше працювали разом, коли зідзвонюємося, дивуються: “Валь, а що це ти раптом?”. Але жодного негативу не зустрічаю. У друзів з’являється бажання також вивчати українську. Думаю, з вересня прийду зі своїми двома подружками знову на курс української мови. Вони соромляться, але я сказала: підемо разом, спілкуватимемося. До того ж зараз і документація українською – це ж і в роботі знадобиться. Мені зараз набагато зрозуміліше читати українською, фільми дивитися. Наприклад, коли російськомовні фільми перекладають українською, то не завжди роблять це вміло. Я тепер це помічаю й кажу: так, оце неправильно, Ірина Василівна сказала б інакше. І це дорогого варте», – говорить пані Валентина.
Її одногрупниця Валентина Чернишова приїхала до Полтави з Лисичанська Луганської області в березні 2022 року. 69-річній жінці довелося залишити рідне місто через окупацію.
«У мене в Полтаві живе син і я раніше тут бувала вже. А 7 років тому помер мій чоловік і я хотіла переїхати сюди. Проте це бажання втілилося не так, як хотілося: син забрав мене з початком повномасштабного вторгнення й ми з братом орендували приватний будинок у місті. Брат – з-під Бахмута, його евакуювали. У побуті я користувалася переважно російською мовою, але все життя працювала на державних підприємствах. І хоч між собою ми там спілкувалися російською, але на офіційних нарадах – українською, вся документація також була українською, тому я грамотно пишу українською, а ось розмовляти було складніше. Хоча мені дуже подобається українська мова, залюбки читала письменників, яких вивчали у школі: Лесю Українку, Івана Франка, Олеся Гончара. “Кайдашеву сім’ю” дуже люблю, перечитувала її й у зрілому віці. У мене українське коріння – батько з села Великий Самбір Сумської області, мама народилася в Білгородській, але в селі Красне, де половина населення говорила українською. У родині в основному спілкувалися російською, адже мої рідні були репресовані й упродовж 15 років мої діди, бабуся й батько прожили в Архангельській області. А бабуся в мене була українкою, лише українською розмовляла. Бувало скаже мені: “Принеси драбину”. А я довго не могла зрозуміти – та що ж це таке, та “драбина”?» – сміється пані Валентина.
Відколи переїхала до Полтави, жінка почала відвідувати психологічний курс «Люди й війна», займається в соціальному центрі в гуртку «Умілі ручки», ходить на гімнастику, співає в хорі. Саме хор і привів її до вивчення української.
«На хорі мені почали робити зауваження через розмовну російську, хоча вони й самі розмовляють не чистою українською. Та й узагалі в Полтаві чую у тролейбусі, в магазині – одне слово російською, одне – українською. Я дізналася, що тут є курс української мови й вирішила поповнити свій лексикон, щоб грамотно розмовляти», – розповідає пані Валентина.
Жінка вже має успіхи – почала переходити на українську й у приватному спілкуванні.
«У мене є дві сусідки. Ми спілкуємося з ними українською мовою. Одна – з Опішні, інша – з Гадяча. Ще відвідую територіальний соціальний центр, там теж стараюся спілкуватися українською. Маю двох онучок, одній 18 років, іншій – 14. То вони кажуть: “Бабусю, та ти вже українською мовою розмовляєш, як ми, так добре!”. Якщо до мене звертаються українською, то я теж переходжу на українську, можливо, трохи ламану, суржик, але стараюся! Дуже люблю читати й беру в бібліотеці книги українською. Думаю, в мене вже є прогрес у вивченні, хоча маю схильність до математичних наук, а мови мені важко завжди давалися. Проте зараз ще взялася й за англійську», – розповіла жінка.
Прикладом вона надихнула і свою сваху – уродженку Росії, тож наступного навчального року вона планує записатися на курс. Сама ж пані Валентина з нового навчального року також збирається продовжувати навчання й удосконалювати знання рідної мови.
Ольга Семенко
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
