У тому, що повномасштабна війна – це не затишна й лампова АТО з визначеною лінією фронту й облаштованим бліндажем, а щось геть інше – інтенсивніше й динамічніше, ми переконалися буквально відразу. Коли після кількох місяців служби в тилу, формування та злагодження батальйону влітку 2022 року зайшли на позиції в одному з сіл неподалік Бахмута. Звуки пострілів і розривів снарядів лунали щораз ближче до командно-спостережного пункту (КСП).
– Під…ри в селі! – прокричав хтось і майже відразу навздогін цьому: – Кругова оборона!
Ті, хто був там, перевірили магазини з набоями й зайняли позиції по периметру приміщення, готуючись до ближнього бою з ворогом. Контакт не відбувся – і бійці переключились на інші завдання та очікували нового наказу. І він пролунав: спочатку знову кругова оборона, тоді – відбій, згодом – на зайняття позицій, із яких окупанти витіснили частину підрозділу. Узявши ящик із боєкомплектом, кілька хлопців разом із командиром взводу застрибнули в пікап і на великій швидкості помчали на завдання.
Прибувши на точку, ми рухалися у визначеному напрямку невеликими групами крізь посадку, окремі ділянки якої були проріджені вогнем противника, а дещо – дотлівало. Тоді це виглядало трохи апокаліптично, проте далеко було від тих пейзажів, на які перетворилися фронтові посадки пізніше, нагадуючи кадри з Першої світової. Попереду нас просувався на пікапі Камінь, профілактично відпрацьовуючи по «зеленці» з кулемета «Браунінг».
Ми зайшли спочатку на одну позицію, потім неподалік – на іншу. Противника там не було. Натомість Шок побачив одного пораненого. «Наш», – переконався він, перевіривши документи контуженого дядька. Незабаром хлопці виявили й загиблого, тіло якого забрали того ж дня. Пізніше його скривавлений броник знайде в посадці Пес: «Це мого земляка з Карлівки, який поїхав “двохсотим” додому».
Позиція «Бобер» була доволі велика й добре облаштована, глибока, прокопана майже в людський зріст, із численними відгалуженнями. Ми визначилися з секторами відповідальності та приступили до її утримання. Ще в процесі зайняття точки від когось із хлопців обнадійливо пролунало: «Із нами буде Камінь. Він бойовий». Багато з нас були ще не обстріляні, чимало й в армії доти не служили, тому так важливо, щоб за старшого був хтось досвідчений і тямущий.
Дійсність відповідала очікуванням. Камінь – високий чоловік середнього віку, в тільнику десантника, з майже зірваним хрипким голосом, зібраний і уважний до кожного – постійно обходив ввірену нам позицію.
– Як тебе звати? – запитав мене він.
– Серьога, – кажу.
– А мене Женя. Серьожа, спостерігай за противником. Із окопу сильно не висовуйся. Глянув – сховався. Стріляємо за командою. Ось твій сектор стрільби, – показав руками Камінь у бік пшеничного поля, за яким були росіяни (як ми раніше дізналися, то були «вагнерівці»).
Пізніше, пробігаючи повз, запитував із посмішкою: «Ти їсти хочеш? Вода є? Усе нормально?». Не скажу, що це було по-батьківськи, але Камінь справді турбувався про бійців. Інші незнайомі раніше хлопці з різних підрозділів батальйону ділилися їжею, водою й патронами. Це набувало особливої ваги, адже надворі стояло спекотне літо, а розхід набоїв був нормальний. Тому коли на позицію прийшов усміхнений командир кулеметників Панкрат, несучи цинк із патронами, це додало оптимізму. Як і знайдена банка рисової каші з запискою від учнів черкаської школи № 17 із проханням до солдата повернути ємність.
Уже наступного ранку в нас відбувся стрілецький бій із ворогом, не кажучи про постійні обстріли з мінометів і танків та прольоти безпілотників, дронів і вертушок, від яких ми за командою ховалися в укриттях. Наших сусідів крили, може, ще навіть більше. Танк методично викошував їхній шматок посадки, залишаючи замість дерев цурки. Снаряди падали вже прямо в окопи і це негативно впливало на бойовий дух.
В окремі дні росіяни настільки нахабніли, що йшли на нас по кілька разів на добу. Ми відповідали й відбивали атаки. Одного разу після контакту Камінь запитав мене:
– Серьожа, а ти правда журналіст?
– Так, – підтвердив я.
– А про що ти пишеш? – продовжив Женя.
– На суспільно-політичну тематику.
– А про нас напишеш? – поцікавився Камінь.
– Напишу. Але не книжку, а статтю, – пообіцяв я.
Чомусь більшість хлопців просили написати саме книгу. Так, проходячи повз мене, СБУ запитував із посмішкою: «Ну що, Журналіст, напишеш про нас? Які ми офігевші воїни». А Шок ледь не вимагав від мене книжку, з якогось дива заявляючи: «Журналюга, паскуда, ти мені обіцяв».
Поза тим, ми утримували й утримали свою позицію. Значною мірою завдяки тому, що Камінь чітко та грамотно організував її оборону. Автоматники валили по своїх секторах, Матрос добре давав жару з не такого вже й раритетного кулемета «Максим».
– Хлопці, спостерігаємо! Не стріляємо. Повітря! Пригнулись! Встали! Спостерігаємо! Вогонь! Перезаряджаємося! Припинити вогонь! – командував Камінь, відганяючи під…рів кулеметними чергами зі свого «покемона», і постійно перепитував: – Хлопці, всі цілі?
– Так, цілі, – передавали ми за ланцюжком.
Люди працювали, як механізм, але не як роботи, бо втома і напруга давали знати про себе. Бої тривали вдень і вночі. Ворог залягав у пшениці та з настанням темряви – марно – намагався йти в атаку. Ми тим часом чекали на заміну з іншої бригади, аби трохи перепочити.
Уранці до посадки прилетів пікап. Ми швидко завантажили набої та зброю і самі застрибнули в кузов. Тримаючись купи в буквальному сенсі слова, ми помчали на КСП, а Камінь із Шоком залишилися, щоб показати позицію наступникам. Камінь виїхав із крайньою партією хлопців. Я був радий побачити його та обійняти.
– З одного боку, мені сподобалося, як на «Бобрі» все було організовано. А з іншого – ну його нафіг такі спогади, – поділився враженнями Андрюха, який уже вдруге служив за мобілізацією.
На КСП виявилося не набагато безпечніше, ніж у траншеях у посадці. Вороги щільно утюжили приміщення. Навіть бетонний підвал здригався від обстрілів, зі стелі сипалася штукатурка, електрогенератор глохнув, у стінах на поверхах зяяли діри. Поступово в укриття прибували бійці. Медики надавали допомогу пораненим, один помер прямо там. Невеликими групами хлопці бігли на точку евакуації та, напакувавшись у бусик, мчали з палаючого і поруйнованого села у відносний тил.
Там уже можна було трохи оговтатися від побаченого й пережитого за ці дні, усміхнутися й обійнятися з пацанами після виходу, довідатися новини за кілька днів (зокрема про ракетний обстріл Кременчука), у більш-менш спокійних умовах випити води, кави або чаю, з’їсти тушонку або цукерку.
– Чесно кажучи, не очікував від вас такого. Багато людей тут уперше побачили автомат. Я здивований, приємно здивований. Молодці, – підбадьорив нас комбат.
Хтось із хлопців запропонував ушанувати загиблих хвилиною мовчання. Ми зняли головні убори, схилили голови й перехрестилися. А тоді поїхали на базу. Митися, прати речі, спати й, найголовніше, телефонувати рідним і близьким, які всі ці дні не знаходили собі місця, поки ми перебували на бойовому завданні. Повідомити їх, що будемо поза зоною досяжності, багато хто не зміг через раптовість виїзду вночі, та й турбувати зайвий раз не хотілося. А далі зі зв’язком було сутужно. Передати звістку додому можна було хіба на КСП, де був Starlink.
Увечері коло величезного ставка, в якому після «відрядження» купалися хлопці, я вдруге зустрів Каменя.
– Так, не треба, – кремезний Жека почав ніяковіти та зупиняти мою подячну промову. – Я ж вам обіцяв, що ви всі повернетеся живими, бо для мене найголовніше люди. Ну що, ти напишеш про нас?
– Напишу. Назву я вже придумав: «Три дні на “Бобрі”».
– Чотири, – показав пальцями Камінь.
Сперечатися з ним я не став, хоча саме на тій позиції ми фактично пробули три з половиною доби (а загалом в тому селі – десять), але вражень набралися. Слова командира взводу про те, що ти був на «Бобрі» хай і не були доказом твого особливого героїзму, та вони свідчили, що бойовий досвід у тебе вже є. І це був лише початок.
Сергій Шебеліст, військовослужбовець та журналіст
На головному фото – Камінь. Фото: 72 ОМБр імені Чорних Запорожців
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
