Під час війни в українському суспільстві нерідко виникають конфлікти та непорозуміння між тими сім’ями, чиї родичі служать, та цивільними, які безпосередньо не дотичні до війни. Про це «Полтавська думка» говорила з Артемом Черновим, провідним спеціалістом полтавської громадської організації «План Б++», яка надає психологічну допомогу.
Артем Чернов каже, що з власної практики помічає конфлікт у суспільстві, зокрема не лише між цивільними та військовими, а інколи – навіть і всередині ветеранської спільноти.
– Цивільні та військові не можуть порозумітися, є розрив у суспільстві між тими, хто дотичний до війни, та тими, хто не дотичний. Хоча конфлікт має під собою об’єктивне підґрунтя, але для тих, хто перебуває в Україні, війна все одно спільна. Немає в Україні такої людини, яку б не зачепила війна, і яка б з цього приводу не переживала. Адже це багатофакторне явище, яке впливає на всі сфери життя, – коментує він.
Зі своєї практики фахівець робить висновок, що багато сімей військовослужбовців ображені на ті родини, з яких ніхто не пішов до війська.
– Треба розуміти, що є об’єктивний стан речей, а є те, що людина відчуває, її ставлення до суспільних явищ та їхня інтерпретація. У більшості випадків ситуація у суспільстві інтерпретується з боку образ: «Ми віддали свою рідну людину (на війну – ред.), а ви живете в комфорті. Ваша жертва недостатня».
За словами психолога, такий стан речей зводить бар’єри між різними верствами суспільства у країні:
– Як соціальне явище це погано. Чим більше розділене суспільство, тим важче люди знаходять спільну мову, і думають не над спільною перемогою, а кожна група про свої інтереси.
Як приклад невдалої комунікації у суспільстві наведемо опитування «Топ тупорилих фраз дружинам військових», яке в інстаграмі провела дружина військовослужбовця з Полтави Євгенія Гавришенко. Жінка обурювалась через слова, які інколи говорять рідним військових, і пояснювала, як це ображає їхні почуття.
Євгенія Гавришенко підсумовує, що саме через такі фрази родини військових не хочуть спілкуватися з іншими цивільними, намагаючись зберегти нервову систему у спокої.
Психолог Артем Чернов зазначає, що бар’єри в суспільстві існували й до війни, наприклад, розділення за соціальним статусом, рівнем доходу, а зараз бар’єри суто психологічні.
– «Я маю бойовий досвід, а ти не маєш, тому з тобою немає про що говорити». Буває, що (демобілізована – ред.) людина замикається на рівні ветеранської організації, не взаємодіє з цивільними взагалі, – психолог пояснює, що часто ветерани бажають спілкуватися лише з тими, хто воював, і за цим принципом ідентифікують людей у суспільстві.
Фахівець вважає, що інтеграція ветеранів у суспільство після закінчення війни може бути лише поступовою. Треба розуміти, що коли військовий на фронті перебуває в постійній напрузі, це навіть змінює його психофізіологію, бо в організмі постійно виділяється кортизол (гормон стресу). Він впливає на сон і реактивність, коли людина спочатку робить, а тоді обдумує свої дії. На війні це добре, у цивільному суспільстві – може мати негативні наслідки.
Тут важливо навчити ветеранів виходити з воєнного фрейму (рамки взаємодії), де все визначено, зрозуміло та за уставом, на цивільний фрейм, де все ґрунтується більше на інтуїції й емпатії.
– Спочатку знайти спільну мову ветеранам із цивільними людьми буде неможливо. Перший час військові будуть спілкуватися тільки з військовими. Лише одиниці будуватимуть мости з цивільним суспільством. Певний процент так і залишиться ментально на війні, про це говорить статистика Другої світової.
Наш співрозмовник переконаний, що єдиний, сильний ветеранський рух буде спроможний побудувати мости до цивільного суспільства, щоб ветерани могли відкривати власний бізнес, проходити перенавчання, займатися спортом. Якщо у демобілізованих учасників бойових дій буде стимул виходити з дому, це допоможе з реінтеграцією. Ключове у цьому процесі – бажання взаємодіяти з іншими й будувати з ними комунікацію.
– Нам потрібна велика програма з реінтеграції ветеранів, розрахована на 1,5 мільйона людей. У пільги я не вірю, бо 1,5 мільйона ветеранів-пільговиків – це близько 15 % населення, у держави не буде таких грошей. Спочатку нам допомагатимуть інші країни, але що далі? – коментує психолог.
За спостереженнями фахівця, зараз кожен створює свою ветеранську організацію замість того, щоб гуртуватися. За словами Артема Чернова, у розгалуженій мережі ветеранських організацій немає нічого поганого, але вона має бути скоординована для ефективного функціонування. Цим має керувати Міністерство у справах ветеранів і встановлювати єдині правила для взаємодії ветеранських організацій між собою. На його думку, лише єдиний, великий ветеранський рух зможе бути достатньо сильним голосом, щоб держава почула його потреби.
Ветеранським спільнотам варто вивчити своїх спеціалістів із ментального здоров’я, щоб вони могли надавати допомогу у форматі «рівний – рівному».
– Післявоєнний період буде дуже страшним. Багато хто не піде до психолога, а піде в наливайку. Піде до психолога той, хто хоче жити. Я кажу чесно, як психолог, є ветерани, які жити не хочуть. А без бажання клієнта жити психолог нічого не зможе вдіяти.
Якщо демобілізований учасник бойових дій захоче допомагати іншим ветеранам на шляху до повернення в суспільство, то йому спочатку варто пройти психотерапію самому й отримати базову психологічну освіту.
– Спочатку такий ветеран іде до психолога, згладжує внутрішні конфлікти, різкість. Потрібно, щоб у нього був досвід спілкування з психологом і він знав, що це допомагає. Потім він проходить базове навчання з психологічної допомоги, – розповідає про алгоритм Артем Чернов.
Завдяки такому базовому навчанню ветеран зможе якісно надавати допомогу своїм побратимам. Бо без належної підготовки виникає ризик проєкції. Психолог пояснює: це коли власний досвід ветеран накладає на досвід клієнта.
– Тоді він намагається клієнта рятувати, відбувається емоційне вигорання. Крім того, вони (психологічно – ред.) знову повертаються на війну, але вже воюють не з ворогом, а з цивільними процедурами.
– Є стандартні тупі питання до військових: «Ти вбивав? Як там, на війні?» Толерантні військові не відповідають на такі питання, а нетолерантні виходять із себе і кажуть: «Піди й сам спробуй, тоді нам буде про що поговорити». Більшість військових такі питання від цивільних будуть бісити, якщо казати простими словами. «Як дружина? Як твоя собака? Як ти сам?» – абсолютно нормальні питання.
Тож психолог рекомендує цивільним не обговорювати з ветеранами й учасниками бойових дій військові теми. Якщо військовий захоче – він розкаже сам, а якщо ні – краще такі теми не чіпати.
– Крім того, є дуже болючі питання: «Чи втрачав ти товаришів?». Треба розуміти загальну етику спілкування. Топпитання: «Коли закінчиться війна?», адже цього ніхто не знає.
Артем Чернов зазначає, що родичів військовослужбовців (матерів, дружин) найбільше тригерить фраза від цивільних «Я вас розумію», після якої вони не хочуть продовжувати спілкування.
– З одного боку, рідні військових будують бар’єри з цивільним суспільством, з іншого – вони влаштовують свої громадські організації, об’єднуються й отримують підтримку одне від одного, – говорить фахівець.
Психолог наголосив: якщо військовий загинув чи зник безвісти й людина хоче підтримати його рідних, найперше – важливо їх не уникати.
– Була в мене на консультації жінка з маленької громади, і вона підтримку отримувала лише в церкві. Підтримка полягала у тому, що там у неї не розпитували зайвого, віталися і питали, чи потрібна їй допомога.
Артем Чернов підкреслив, що це найкращий варіант – поцікавитися, яка людині потрібна допомога і не ставити питань, які її можуть зачепити й образити.
– На рівні гострого горя людина не готова нікого слухати, бо в неї ще дуже болить. І ви повинні бути готовими до того, що людина буде плакати. Треба не боятися гострих реакцій. Якщо людина заплакала, а ви пішли, це може бути погано інтерпретовано.
У такому випадку краще залишитися поруч, при чому можна навіть нічого не говорити та не заспокоювати (бо в моменті це не допоможе). Коли людина трохи заспокоїться сама, можна запропонувати хустинку чи склянку води.
– Якщо це гостра стадія горя, то в такий період людина часто забуває їсти. Тож спитайте: «Чи їли ви щось? Може, вам щось купити та принести?»
Але психолог додає, що тут є тонка межа: з одного боку, треба не уникати людини у горі, з іншого – не нав’язуватися надто сильно.
Артем Чернов розповідає, що рідні військовослужбовців найчастіше звертаються до психологів із тривожністю, проблемами зі сном, з тим, що не можуть розслабитись. Або через те, що чоловік сильно змінився на війні, і вони хочуть вибудувати нову стратегію спілкування з ним. Кожен випадок психолог розглядає індивідуально.
Якщо є проблеми зі сном, Артем Чернов може перенаправити своїх клієнтів до сомнолога, який нещодавно почав приймати пацієнтів у ветеранському центрі Полтавського державного медуніверситету.
– Між собою психологи, психіатри, невропатологи тісно спілкуються. Війна нас об’єднала, бо існує купа міждисциплінарних проблем. Та ж сама мінно-вибухова травма. Важко розібратись, де чиста психологія, а де – пошкодження головного мозку.
Говорячи про тенденції в суспільстві, Артем Чернов відзначає позитив: якщо до війни в Україні практикували лише загальну та педагогічну психології, то тепер громадські організації інтенсивно розвивають військову психологію. Громадські організації використовують таку практику: наймають психолога, оплачують йому спеціальне навчання, щоб він міг працювати з ветеранами, військовими та їхніми родинами.
Нагадаємо, що вже понад пів року сайт психологічної допомоги «План Б» надає безоплатні консультації для військових, ветеранів та їхніх родичів.
Головне фото: texty.org.ua
// Переключение языка
