Іван Парфенцев – сімʼянин та батько. А ще він – військовий, який долучився до війська на початку повномасштабного вторгнення і повторно мобілізувався після тяжких поранень та двох років лікування й реабілітації. Окрім служби у війську, він разом із дружиною Анною виховує двох маленьких дітей – семирічного Макара та чотирирічну Яру. До Дня батька розповідаємо, як йому вдається поєднувати батьківство й службу і чому дітей варто не відмовляти робити власний вибір, а вчити приймати наслідки своїх дій.
Іван – доброволець. На початку повномасштабної війни він долучився до 116-ї бригади ТрО. Говорить, що прийняв це рішення, бо відчув, що не готовий до викликів війни і не мав ніяких знань у цьому напрямі. Коли він пішов на службу, його синові Макару було майже 4 роки, а дружина Анна була на сьомому місяці вагітності молодшою донькою – Ярою.
«Важливим був момент усвідомлення єдності – ти не один потрапив у такі умови, поруч багато людей: хтось із досвідом, хтось – без, але всі об’єднані спільною метою», – пригадує Іван.
На перше бойове завдання чоловік поїхав у жовтні 2022 року. До цього, розповідає військовий, були чергування, блокпости, виїзди по області, навчання управління FPV-дронами. Опісля – Харківщина, Суми, стрілецька рота. Пізніше Іван перевівся в окремий розвідувальний взвод на посаду оператора розвідувального БпЛА.
«Розвідвзвод у нас був як велика сім’я, дуже теплі відносини. Із багатьма родинами ми зараз дружимо й спілкуємося. Зараз хлопців після поранень і переформатувань по різних підрозділах порозкидало. Багато загинули. Так і починається кожна відпустка – по кладовищах, алеєю пройтися».
За кілька місяців до поранення військовий перейшов в аеророзвідку до групи безпілотних систем Solovey, ставши командиром відділення розвідвзводу – у цьому підрозділі він служив вісім місяців. Пізніше, після травня 2023 року, в них були окремі відрядження – до Мар’їнки, а звідти – до Авдіївки. У цей час Іван був у екіпажі FPV.
10 грудня 2023 року, в тоді ще селі Побєда в Донецькій області, Іван отримав сім вогнепальних поранень – у нього були переломи обох ніг, пробиті легені й рука. Це сталося, коли військові забирали дрон.
«На евакуації у мене була відірвана нога – трималася тільки на жилі. Були алюмінієві уламки – деякі з них так і лишилися (у тілі – ред.). Щоб витягти їх хірургічним шляхом, потрібно було зрізати багато м’яких тканин. Лікування моє тривало майже два роки.
«Мене (з льотної позиції – ред.) несли на спальнику – бо я був найлегший. Скинули броню і як Аладдіна на спальніку несли, потім на тачці, потім закинули на другу тачку. Я ніс ногу за шнурки – витягти її із бєрца було неможливо – вона затекла кров’ю, але жила тримала ногу, вона була не повністю відірвана», – пригадує чоловік.
Іван говорить, що тоді думав, що ногу ампутують, однак не боявся, бо бачив уже чимало ампутацій і нормально до цього ставився, не боячись.
«Розумів, що це лише частина тіла – нічого критичного. Абсолютно нормально можна жити без ноги, руки чи обох. Це все в голові. Люди інколи з усіма кінцівками “здуваються”».
Поранення легень Іванові лікували в столиці – це тривало чотири місяці, упродовж яких йому майже кожні три дні проводили невеликі операції.
З відновленням ноги було складніше – оскільки в госпіталі сказали, що ступеневий суглоб доведеться видаляти, він почав шукати лікування через знайомих за кордоном. І таки вдалося – знайомий Івана Артем Аксинюк, який працює у Німеччині, допоміг знайти хірурга, який «склав» Іванову ногу, втім врятувати суглоб так і не вдалося – його зацементували. Ще півтора року зайняло витягування кістки – її витягували по міліметру щодня.
Іван говорить, що увесь час – і на службі, і під час реабілітації – для нього дуже важливою була саме підтримка родини.
«Це завжди зігрівало й додавало наснаги», – додає чоловік Іван.
Після майже двох років лікування та реабілітації, у жовтні 2025 року, Іван повторно мобілізувався. Перед цим у родини був цілий місяць розмов – вони розводили багаття, багато спілкувалися, Іван розпитував дітей, як вони до цього ставляться, що думають. Дружина прийняла вибір чоловіка, а діти, хоча й хотіли, щоб він лишився вдома, намагалися його зрозуміти, а не відмовити.
Спочатку, говорить чоловік, син багато запитував – чому він вирішив повернутися, адже за своїм станом здоров’я (Іван має проблемами з серцем) чоловік міг не служити від самого початку війни, що вже говорити тепер – після поранень. Запитував, чому він не хоче лишитися вдома. Однак, вибір його прийняв.
«У нашій родині є поняття – прийняти вибір іншого. Безперечно, це можна обговорити, але ти маєш поважати вибір іншого, – говорить Іван.
Він пригадує випадок, коли пояснював сину, що йому буде легше в житті, якщо він сприйматиме вибір інших, не намагаючись його змінити, і прийматиме відповідальність за власні вибори. – Ми в родині ніколи не намагалися звертатися до дітей, як до нерозуміючих чи неповноцінних – їм просто потрібно пояснювати простішою мовою. Чим частіше ти пояснюєш різними словами й різними прикладами, тим більше приходить розуміння, а там час покаже. Зараз я дуже пишаюся своїми дітьми – їхнім сприйняттям, висновками, які вони роблять».
З повторною мобілізацією в чоловіка були проблеми – визнавати Івана придатним до служби не хотіли тривалий час, у ТЦК відмовляли. Повернутися вдалося, лише коли командир однієї з частин взяв його «на поруки».
Нині Іван, перебуваючи на службі, постійно спілкується з дружиною і дітьми – щодня або через день, але живого спілкування, говорить чоловік, нічого не замінить.
Яра й Макар – дуже різні. Син подружжя – більш вдумливий та спокійний, а донька, навпаки, – емоційна та з лідерським характером. Вони обоє, як і їхні батьки, звикли до різних активностей: велотуризму, походів, сплавів.
І Макар, і Яра люблять книги. Іван додає, що це – заслуга Анни, адже вона привчає їх до читання змалечку. Син подружжя любить, коли йому читають вголос – був навіть період, коли чоловік читав йому телефоном.
«Якщо Макару зараз запропонують подивитися мультфільм або почитати книжку – він читатиме книжку. Хоча, дивлячись, який мультик – якщо він йому дуже цікавий і всі будуть дивитися, то обере його. Але навіть на сплав він завжди бере із собою книжку. Часто трапляється, що у деяких питаннях він вже просвітлює інших. Наприклад, дівчинка показує на картинку і каже: “О, броненосець”, а він: “Та ні, це ж панголін, він до другого класу належить, у нього йде не хітиновий покрив, а дуже щільний, вони навіть не родичі – у мене ж є енциклопедія.
«А от Яра – дівчинка на всі 480 %, – якщо можна сказати більше, то й на більше. Її цікавить оце переодягання, сумочки, прикраси, щоб було гарно. Каже: “Давай одягатися, а потім – мені здається, оця сукня не пасує до цих шкарпеток”, тоді ми давай знову перевзуватися, переодягатися, підбирати інше. Подобається їй і малювати – вона дуже цікаво підбирає кольори», – розповідає Іван.
Навіть коли діти сваряться або, як пояснює чоловік, «кидають» необережні фрази, підхоплюючи їх із інформаційного простору, їх не сварять, а намагаються пояснити, які наслідки можуть мати їхні слова.
«Часто ці бесіди розпочинаються зі слів: “Я тебе люблю, незалежно від усього, але отут я вважаю, ти вчинив або вчинила неправильно”. Дитину не можна карати або обмежувати своєю любов’ю або присутністю – вони безумовні. Я не любитиму тебе менше, якщо ти десь щось зробиш. Я люблю тебе так само, але ти повинен розуміти наслідки. І я не стану тебе любити менше, якщо ти зробиш щось не те, але буду засмучений твоїм вибором. Ці розмови навіть не розраховані на розуміння – інколи й дорослі люди цього не розуміють», – пояснює свій підхід Іван.
Макар і Яра із самого дитинства знають, що таке війна і чому всі мають допомагати війську. Наприклад, коли Іван перебував на реабілітації, родина певний час жила в Польщі. Там чоловік разом із сином виготовляли окопні свічки, які передавали до України. Як говорить чоловік, Макар вже розуміє, що тил повинен працювати на фронт.
Там Іван придбав перший 3D-принтер – стартовим замовленням стала тисяча корпусів для мікроконтролерів для детонаторів. І з цим син також йому допомагав (хоча, звісно, спершу на принтері надрукували іграшку – динозавра, яких любить Макар).
«З Макаром і Ярою у нас є домовленість – одна іграшка раз на три тижні. Якщо син хоче подарувати комусь свою іграшку – він жертвує тією, яка має бути в нього цього тижня. Був випадок, коли класі в нього запитали: “А що ви друкуєте вдома?”, а він і каже: “Та міни, фугаси, хвостовики і всяке таке”. А в нього питають: “А іграшку надрукувати можете?”. Він каже: “Та можемо, але ж це моя іграшка, яка раз на три тижні, я лишуся без іграшки, та й треба компенсувати вартість пластику на деталі для військових”, тому він продав однокласниці дракончика за 100 гривень», – розповідає Іван.
Нині в родини три принтери – двома повністю займається дружина. Інколи в цьому допомагають обоє дітей – наприклад, деякі деталі сім’я робила разом: Яра знімала підтримки, Макар – подавав деталі, Іван – скручував їх, а Анна забивала цвяхи.
На моє запитання, чи були випадки, коли він щось приховував від дітей, перебуваючи на службі, чоловік говорить, що не розповідає відверто жахливих подій, які відбуваються на війні, навіть дружині. Трохи подумавши, додає, що, можливо, він би й хотів розповісти дітям про те, яка ця війна, але з іншого боку – він хоче уберегти їх від цього.
Чоловік говорить, що хоча батькам завжди й хочеться бачити в своїх дітях ліпшу копію себе, але батьки – це помічники, які можуть поділитися своїм досвідом життя, але нав’язувати щось дітям – ніколи не варто. Наприклад, коли Макар запитує в Івана, чи може він щось зробити, той його не відмовляє.
«Я кажу – ти приймаєш рішення, це твій вибір, наслідки за нього нестимеш ти – не мама, не я, і ніхто інший. Ти можеш зробити, як хочеш, але з мого чи маминого досвіду, може вийти отак і отак. Тому вирішуй сам», – розповідає Іван.
На думку чоловіка, у батьківському розумінні – ти завжди приклад для когось. Таким прикладом є й він для своїх дітей.
«Не завжди ти розумієш іншу людину, щоб взяти її у приклад. Так само і з батьківством – кожен твій крок є прикладом для наслідування. Тоді приходить усвідомлення того, чи правильно ти робиш, чи твій крок негативний чи позитивний у розумінні дітей, які на тебе дивляться. Батьківство – завжди синонім до відповідальності. Але відповідальність стає ще більше, коли ти не лише батько чи інженер, а й захисник», – говорить Іван.
На думку Івана, будь-яке військове формування – теж родина. І в ньому, як у будь-якій сім’ї, є люди, які не розуміють свого місця у цій родині, і добре, коли є людина, яка може допомогти із цим усвідомленням.
«Гарного батька завжди видно. У будь-якому підрозділі видно, якщо керує не сім’янин, – у нього трохи спотворене бачення роботи сім’ї. Це так само, як у бізнесі, – він більше схиляється до раціональності, як до цього схиляється й армія, але в родині це не завжди про результат. Ніколи не варто від сім’ї очікувати прибутковості – ти не повинен у моменті очікувати результатів.
Так і тут – ти ж не можеш піти в свою кімнату, – ти завжди перебуваєш у колі своїх побратимів. І повага в родині й у підрозділі – дуже схожа. Якщо ти звик у сім’ї лише віддавати накази – в родині не буде злагоди, тебе не слухатимуть так, як якби ти говорив із щирими намірами», – пояснює чоловік.
Нині, перебуваючи на службі й повертаючись до цивільного життя, Іван та Анна продовжують підтримувати зв’язок із дружинами й дітьми його полеглих побратимів. Військовий говорить, що відчуває – це його обов’язок: виділити час, підтримати спілкування, розповісти дружині про те, яким був її чоловік, про що вони спілкувалися, що разом переживали.
Іван говорить, що це те, що чи не найбільше змінилося від початку повномасштабної війни – ставлення до людей і можливість їх відпускати. Якщо до цього він намагався щось змінити у спілкуванні, то наразі приділяє час лише дійсно своїм людям, не марнуючи час на інших. Побратими і їхні родини – і є цими людьми.
«Все зараз сприймається як три життя: життя, яке ти жив до війни, живеш під час війни і на війні, та сім’я – це три життя. І в деяких моментах вони пересікаються, а в деяких – ні», – додає Іван.
Фото надані Іваном Парфенцевим
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
