У червні освітяни з Кременчуччини добровільно поїхали в Донецьку область, щоб допомогти українським військовим. Зокрема восьмеро – з Кременчука, троє – з Глобиного, один – із Козельщини. Протягом двох тижнів добровольці працювали на будівництві фортифікаційних споруд за кілька десятків кілометрів від передової. Складність роботи в тому, що замість ґрунту – траншеї пролягали в піску, який швидко обвалювався.
«Полтавська думка» поспілкувалася з двома вчителями з Кременчука, які розповіли, чому відгукнулися на заклик про допомогу та яке завдання перед ними стояло.
31-річний вчитель біології Кременчуцької гімназії №7 Роман Васильченко розповів, що йому зателефонувала директорка школи, у якій він працює, і запропонувала поїхати на Донеччину.
– Хоч я і вчитель, але чоловік кремезний. І коли постало таке питання, що є можливість допомогти країні, то я погодився, – каже вчитель.
За словами Романа, будувати фортифікаційні споруди на Донеччину приїхали освітяни, діячі культури та мистецтва, представники наукової сфери з різних міст Полтавщини. Чоловіки працювали по 8-9 годин на день з перервою на обід.
– Був різний контингент, але ми були на одній хвилі. Ми всі швиденько втягнулися. Колектив був адекватний, відчувалася підтримка. Ми нормально спілкувалися та швидко до всього звикли, – згадує чоловік.
Спочатку трактори викопували основу укріплень, а тоді під керівництвом бригадира добровольці лопатами надавали цим окопам форму, укріплювали та облаштовували їх.
– У нас не було такого, щоб ми приїхали та копали вручну з нуля. У результаті – це був повноцінний укріплений райончик.
Через зливи автобуси не могли проїхати, тож чоловіки йшли кілометр до об’єкта і назад багнюкою
Роман Васильченко розповів, що було найважчим для нього в ці дні:
– По нас обстрілів не було, проте ми чули вибухи. Ми були на безпечній відстані, але розуміли, що це доволі недалеко. Як я розумію, то працювали наші хлопці, бо біля нас усе було тихенько та чистенько. Ми всі живі-здорові, ні з ким надзвичайних ситуацій не траплялося.
Але все ж чоловік зізнається, що морально було важкувато:
– Є люди, які до цього (обстрілів – ред.) нормально ставляться, які таке пережили колись. Бо ти чуєш навіть один постріл – і не розумієш, звідки він, на якій відстані. Найскладніше було перші два-три дні. Потім і сон кращим стає, і ментальний стан покращується, ти потім ходиш, як на звичайну роботу.
Також через те, що ми, освітяни, цілий рік нічого важче ручки й зошита не підіймаємо (сміється – ред.), було складнувато перемкнутися на новий вид робіт, як у фізичному плані, так і в ментальному.
Павло Пугач
Батько трьох дітей, 44-річний вчитель географії з Кременчуцької гімназії №31 Павло Пугач каже: коли керівництво запропонувало йому поїхати на Донеччину, він не роздумував і погодився одразу:
– Я волонтерю з 2016 року й постійно відчуваю провину перед друзями, хлопцями, які там. Усе одно потрібно готуватися, війна триває вже не один рік.
Педагог розповів, що в лютому 2022 року ходив до військкомату добровольцем, але його не взяли, бо не мав бойового досвіду:
– Я не воював, у мене немає військової кафедри. Я дуже просився, але до мене вийшов офіцер і сказав: «Нам м’ясо не треба. Ми будемо брати військових». Мене питали, чи тримав я зброю. Я не тримав. Чи я мисливець, а я не мисливець. Тоді мені сказали: «У вас дві вищі освіти, ви за станом – офіцер, а за навичками не підходите».
Цьогоріч під час весняних канікул чоловік долучався до третьої штурмової бригади, щоб у Києві пройти тестовий рекрутинг і перевірити себе.
– Але все ж фізичний стан мені не дозволив. Мені 44 роки, у думках я молодий, сильний і красивий (сміється – ред.), а коли почав проходити смугу перешкод, мої розірвані гомілкостопи дали про себе знати, і я не зміг бігати. Психологічно було важко. Молодь набагато сильніша.
Базові навчання у третій штурмовій бригаді допомогли Павлу Пугачу впоратися з навантаженням під час будівництва фортифікаційних споруд на Донеччині.
– Я вже був трішки підготований. Мені це допомогло підтримати також хлопців, – каже освітянин.
Територія, на якій працювали добровольці, раніше була в окупації, поки її не звільнили українські військові.
– Там хати зруйновані, все постріляно. Якщо ти такого до цього не бачив, хлопці засмучувалися. Дуже гнітючий стан настає у перші дні. Тому ми жартували, гумор починається чорненький. (сміється – ред.) Ми зрозуміли, чого й військові так жартують.
Ліс біля місця роботи добровольців був замінований, ходити туди не можна було
Чоловік уже бачив, що після себе залишають росіяни – зруйновані будинки та цілі міста:
– У мене рідний брат у Харкові, а у дружини дідусь і бабуся жили в Бахмуті, зараз вони вже померли. Дідусь застав вторгнення (у 2022 році – ред.), важко це переживав. Особливо важко було, коли війська підійшли до Бахмута. Я приїхав до нього, а він попросив попиляти меблі на дрова, бо була проблема з газом. Я пиляю шафу, а дідусь розповідає, що цю шафу зробив сам, коли в них із дружиною було 20 років подружнього життя. На той час мені було психологічно важко, але дозволило мені цей етап (на Донеччині – ред.) пережити легше.
Педагог зазначив, що умови проживання були кращими, ніж він сподівався. Учитель віз із собою каремат та спальний мішок, але вони не знадобилися. Проте довелося збудувати собі окремий літній душ, бо людей було так багато, що в чергах до душу чоловіки стояли годинами.
Павло Пугач розповів, що допомагати військовим із фортифікаційними спорудами ще з квітня приїжджали цивільні з різних організації – наприклад, працівники Полтавської філармонії, водоканалу, майстри виробничого навчання полтавських ПТУ. Формувала бригади та організовувала поїздки на схід України Полтавська ОВА. Бригади добровольців селили на різних локаціях, виробничі бази періодично перекидали на нові місця, щоб люди не потрапили під обстріли й не загинули.
– Нам виділили одну лінію окопів із бункерами, дзотами, які вже були побудовані. Ми їх з’єднували окопами, – пояснює наш співрозмовник. – Наша задача була після екскаватора зачистити, поставити геотекстиль – це полотно, що не дає осипатися ґрунту, також ставили сітки та дошки, забивали труби.
Декілька сотень труб забили кувалдами. Павло Пугач каже, що руки гуділи у тих, хто тримав трубу. Він вдячний хлопцям – вони жодного разу не промазали під час ударів.
Періодично приїжджали військові, які перевіряли роботу добровольців, та робили фото для звітності.Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
– Ми чули постріли з крупнокаліберних кулеметів та вибухи. Але по нас обстрілів не було. Бачили, як наші стріляють. Ми, цивільні, в перші дні смикалися від усього.
За словами Павла Пугача, найважче було адаптуватися до спеки, адже на Донеччині клімат сухіший:
– Ми в перші два дні випивали по 6-7 літрів води. Було важко й тому, що втома накопичувалася. Ми десь по 10 кілограмів втратили – я по собі бачив, і по хлопцях. В освітян сидячий спосіб життя. Серед нас було троє вчителів фізкультури, то вони фізично активні. Ми стали стрункішими, жінки подивилися на нас закоханими очима, коли ми повернулися, – посміхається вчитель.
Освітяни отримали почесні грамоти Кременчуцької міської ради за підтримку ЗСУ
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
