Ви скажете, що це був звичайний вечір у Полтаві, коли близько сотні людей, яких об’єднало спільне очікування нової зустрічі, заповнило залу. Нічого нового. А я скажу, що хай він і звичайний, тільки й президенти до Полтави не так часто приїздять.
«Я відверто скажу: мені їхати до Полтави – це все одно, що з гори бігти», – розпочинає третій президент України Віктор Ющенко. Усі люди, щойно зʼявився експолітик, відкладають телефони, сумки та інші речі, які заважають витягнутися вперед і почути чоловіка, адже зала переповнена настільки, що слухачі позаду просто-таки бояться щось недочути.
«Якщо ти хочеш уявити Україну, на чому вона стоїть, – то в центрі, високо – Бог; трохи правіше – Запоріжжя й Хортиця – це святість; а ліворуч біля Бога – Полтавщина», – говорить Ющенко, додаючи, що такої думки дотримується ще з дитинства, і з нею ж і приїхав до Полтави.
Послухати його зібралися чимало людей: ті, хто, ймовірно, за нього голосували (або принаймні мали таку змогу в ті роки), ті, хто чули про нього ще в дитинстві й знали, що керує державою саме він, та ті, хто знають його виключно як експрезидента.
Говорить Ющенко довго. Налаштовується швидко – відразу ж після вітання бере до рук мікрофон і говорить, що стоятиме, щоб його всі чули й бачили доти, доки не втомиться. Так і було – майже до кінця зустрічі.
«Мені здається, що для того, щоб суспільство правильно рухалося й було успішним, раціональним та духовним, обов’язково потрібні три речі. Речі складні, не знаю, чи й знайду я союзників у аудиторії, але якщо вже говорити серйозно, перше й ключове – це нація, бо нація дарує спільноту», – розпочинає чоловік.
Ющенко розповідає, апелюючи фактами, пояснює присутнім важливість національних духу та єдності, пригадує історію в’єтнамців та спартанців, звертається до подій, які, на його думку, схожі на нинішню ситуацію в російсько-українській війні. А головне – говорить про мову.
«Слово “нація” починається з чарівного слова – гідність. Нація – спільнота. Спільнота довкола чого єднає мільйони людей? На першому місці – мова. І не кажіть, що «ето всьо равно». Мені “не всьо равно”. Ліна Василівна свого часу казала: “Нації помирають не від інфаркту. Нації помирають тоді, коли в них забирають мову”. Я навіть дискутувати про це не хочу – це так очевидно. Мова – це про наш суверенітет. Про суверенітет кожного.
Ви – носії незалежного чи вам “какая разніца”? Вам “какая разніца”, якою вулицею ви ходите, біля якого пам’ятника проходите, як ваше місто називається? Мова – це наша суть. Я прошу, боріться за кожне слово. Мене, знаєте, раніше мов аж током било, коли йдеш по Хрещатику, і чуєш, як хтось говорить українською. Так відчуття було, ніби брат твій ходить. Хотілося прямо підійти й обійняти його».
Під час розмови Віктор Ющенко пригадує нав’язані росіянами образи, як-от Павліка Морозова, біографію якого, говорить чоловік, він знав краще, ніж власного діда, що, як ніколи раніше, чітко говорить про поневолення.
«Українське рабство під Росією відчули десятки мільйонів наших прадідів і дідів. 164 роки тому їх ще обмінювали на породистих собак, бугаїв. Оця “ласка” московська, яка була понад 350 років тому, для нас і була тим рабством. Неволя ніколи не породжує раціональний світ і розвиток».
«Я не люблю російську мову, я не люблю тих ворогів, які нападають на Україну. Я люблю полтавську вишивку, люблю решетилівські килими».
Як приклад Ющенко наводить поляків. Додає, що їх хоч і менше, ніж українців, але ті говорять єдиною мовою, єдиним голосом.
«Якби ми в 91-му були такі, як ми сьогодні, ми були б там, де поляки. А, можливо, й попереду, тому що ресурсно, ми, безумовно, забезпечені набагато більше».
Говорив про неприйняття полтавцями Мазепи та згадав історію встановлення памʼятника на його честь. Розповів про власне сприйняття поняття героїзму в сучасний час.
«Якщо людина боролася за Україну, віддала свій розум, час, зусилля за Україну – це мій герой. Якщо людина віддала своє здоров’я, своє життя за Україну – це мій герой. У них є сторони, які я не хочу обговорювати, бо вони мені не подобаються. Але моя шана за те, що вони боролися за мою націю, тому вони мої герої».
Віктор Ющенко також зауважив, що нині українцями пишається весь світ, зауважуючи: «Україна починається з тебе. Не з сусіда твого, не з твого президента, а з тебе».
А потім каже: «Я завжди, куди б я не поїхав, два дні ще я можу терпіти, оце на третій день вранці встаю й запитую: “В якій стороні Україна?” Немає ніде кращої землі, ніж у нас, повірте. Нам потрібно розвиватися, ми талановиті».
Пригадав Віктор Ющенко і випадок, коли Путін кликав його відсвяткувати 300-річчя Полтавської битви, а він натомість відмовився.
«Це був 2008 рік. Наступний – трьохсотріччя, а трьохсотріччя – це перший день Російської Імперії. Вони, як мала дитина “соску”, будуть цю Полтавську битву тягти завжди».
Ющенко пригадав, що перед зустріччю з Путіним він ретельно готувався й зустрічався з тодішнім російським послом. І коли вони з ним дійшли до так званого порядку денного, а саме до питання про Полтавську битву й бажання росіян «відсвяткувати подію», він сказав послу, що для того, щоб таке святкувати, потрібно спочатку «відмітити» трагедію, яка сталася в Батурині за кілька місяців до літа 1709 року, на що посол йому відповів: «А што такоє Батурин?»
Він також розповів, як колись було важливо, щоб Росія підготувала пакет, на базі якого країни могли б провести політичну зустріч, суть якої полягала б у тому, щоб РФ, московські війська якої спалили Батурин, підійшла б до так званого «історичного вибачення й прощення» та передала б Україні архіви п’яти батуринських гетьманів.
Замість відповіді Ющенко тоді отримав ігнорування. Він пропонував російському президенту хоча б передати архіви, що, на його думку, було б правильним кроком історичного порозуміння. У відповідь знову нічого не отримав.
Тоді Ющенко сказав, що не бачить сенсу виходити на поле Полтавської битви: його гетьман і його нація у цій битві програли, то яка тоді його місія в цьому?
«Російська сторона до таких діалогів, кроків та зустрічей не була готова і зараз не готова».отова».
Натомість Ющенко отримав від Путіна відповідь: «Почєму я должен просіть прощєніє за царскоє правітєльство»? Ці слова, як сказав український президент, навіть і коментувати нічого.
На запитання модераторки зустрічі Тетяни Терен, чи можуть українці, на думку Ющенка, взагалі отримати від росіян колись це «історичне вибачення», наприклад, після перемоги у великій війні, експрезидент сказав: «Наша проблема не тільки в тому, що є Путін – убивця, якого розшукує міжнародний кримінальний суд. Я думаю, що проблема Росії полягає в тому, що є Путін і є 140 мільйонів таких путінів – завербованих, нещасних. Це – кріпаки 21 століття. Не треба очікувати від того, що називають “російським народом”, вибачення».
Про своє президентство Ющенко говорить, що це тяжкість, однак тяжкість приємна, адже для нього це – «прекрасні п’ять років служіння своїй державі». На запитання, чим експолітик займається зараз, він розповів, що працює над створенням п’яти музейних комплексів, захоплюється етнічними речами, зокрема рушниками й вишивкою.
Він розповів, що хотів би, щоб в Україні був національний музей Трипільської цивілізації, до того ж, за словами Ющенка, 15 людей уже працюють над цією ідеєю. Окрім цього, чоловік наповнює будинок Тараса Шевченка, який на його замовлення збудували в селі Нові Безрадичі Обухівського району.
«Думаю, що Тарасу Григоровичу сподобалось би».
На запитання, якими були 90-ті Ющенка, він говорить, що «важкі, але цікаві», розповідає про тогочасну економіку.
«Для національної економіки потрібно, щоб у нас було вирішене національне питання і щоб у нас панувала демократія. Тому що в нас демократія – це закон. Справедливість, змінність, свобода журналістики».
Єдине питання, на яке Ющенко не відповідає: що б він змінив, якби міг повернутися в минуле.
Полтавцям же Ющенко пообіцяв, що до нашого міста ще повернеться, адже хоче і тут допомагати втілювати культурні проєкти.
«Дивлячись у вічі цим прекрасним людям, я не міг не сказати: “Ви ж знаєте, що ви живете в раю?” Так, Полтавщина – це дивовижний край. Це земля, де б’ється наше серце», – написав після зустрічі про подорож Полтавською областю Віктор Ющенко.
Захід, як і зустріч із драматургинею Наталкою Ворожбит та презентації книг письменника Артема Чеха й Андрія Любки, проводила культурна аґенція «Терени». Її заснували кілька місяців тому, щоб сприяти культурній децентралізації в Україні та підтримувати культурні ініціативи в регіонах. Першим пріоритетним регіоном аґенції стала саме Полтавщина.
Всі фото: Станіслав Пантелей
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
