Раніше, задовго до війни, День Збройних Сил України переважною більшістю людей сприймався як такий собі український аналог радянського 23 лютого. Це за інерцією було «чоловіче свято», коли треба було вітати «наших хлопчиків» – незалежно від того, чи взагалі вони мали або мають стосунок до військової служби. «Хлопчики», дорослі й не дуже, тішилися, приймали вітання й подарунки, не особливо задумуючись про суть цього дня. 6 грудня було радше ще одним формальним приводом для посиденьок із рідними, друзями чи колегами.
Служба в армії не була нормою і чимось престижним. Ставлення до війська та військових не було серйозним і поважним. Лунали думки на зразок «навіщо нам армія, якщо нас ніхто не нападає і ми не збираємося ні з ким воювати?». Молодь неохоче йшла на строкову службу, вважаючи це «втраченим часом». Військові кафедри в університетах були лазівкою для уникнення «срочки» і потенційним трампліном для подальшої кар’єри в силових відомствах. Політики загравали з виборцями, обіцяючи скасувати призов.
Армія планомірно скорочувалася, розграбовувалася і по суті знищувалася як інституція. Попри це, як не дивно, суспільна довіра до неї була висока, перебуваючи у трійці лідерів разом із церквою та ЗМІ. По-справжньому ж роль і значення армії українці переосмислили 2014 року, з початком гібридної агресії РФ проти України. Бо саме військо стало не декларативним, а реальним гарантом незалежності. Відтоді держава потроху повернулася обличчям до ЗСУ, зросла й повага суспільства до війська, опорою якого став потужний волонтерських рух.
Нині 6 грудня – справді народний день, але поки що не святковий, бо час не той. А народний він тому, що війна торкнулася багатьох – якщо не безпосередньо, то опосередковано. Хтось служить і воює, хтось молиться і чекає вдома на сина, брата, онука, чоловіка, батька, друга, доньку, сестру, онуку, дружину, маму, подругу. Радіє телефонним дзвінкам «звідти» чи бодай повідомленню «я норм» або максимально лаконічному «+». А скільки людей загинули, поранені, полонені, вважаються зниклими безвісти. Хоча, звісно, є й такі співвітчизники, які «втомилися від війни», стогнуть, «коли це все закінчиться» і не бажають ставати на захист Батьківщини, вигадуючи безліч «відмазок», поки інші дорогою ціною вигравали і вигризали для них час на підготовку.
Армійцям, м’яко кажучи, дуже неприємно спостерігати за тилом, що проголошує себе «економічним» чи ще бозна-яким фронтом, але чоловіки й жінки в пікселі чи мультикамі захищають усіх громадян України незалежно від їхньої включеності в боротьбу та громадянської позиції. І точно вже служать не через гроші. Якщо ж комусь так муляє бойова «сотка», то багато хто охоче віддав би її заздрісникам, помінявшись із ними місцями. От тільки черг із бажальників під ТЦК та СП чомусь немає. Можна пафосно заявляти про любов до Вітчизни і дякувати захисникам в кожному пості, а можна довести це на практиці, зробивши свій внесок у спільну перемогу та заслуживши повне право відзначати День ЗСУ.
Сергій ШЕБЕЛІСТ,
військовослужбовець 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців
