52-річний фотокореспондент та верстальник газети «Рідний край» Володимир Сінійчук із Великої Багачки загинув на російсько-українській війні 4 січня 2026 року. Чоловік служив у війську з грудня 2022 року та їздив за кордон освоювати німецькі танки «Леопарди». «Полтавська думка» поговорила з його матір’ю та колегами й зібрала їхні спогади у пам’ять про полеглого військового.
Марія Сінійчук говорить, що її син хотів бути вчителем, тому після школи вступив у Луганський педагогічний інститут і вивчився на вчителя біології та географії. Після закінчення інституту його направили працювати у школу у селі Семенівка Кременчуцького району.
Через певний час Володимир Сінійчук влаштувався у великобагачанську газету «Рідний край». За словами Марії Сінійчук, її син після розлучення з дружиною у 2007-му близько року працював у газеті у місті Красноармійськ (нині – Покровськ) Донецької області, а потім повернувся на Полтавщину.
20 грудня 2022 року Володимира Сінійчука мобілізували, до цього військового досвіду в нього не було. За інформацією видання «Рідний край», спочатку він потрапив у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців, після курсів військової підготовки його направили у мінометну батарею. На початку повномасштабної війни чоловік із побратимами виконував завдання із захисту українського кордону у Чернігівській області. Пізніше під час служби великобагачанець протягом кількох місяців проходив військовий вишкіл у Німеччині, де як механік-водій освоював техніку країн НАТО – німецький танк «Леопард».
Військовий Володимир Сінійчук
Матір загиблого військового згадує, що у 2023 році під час служби Володимир отримав травму плеча, йому зробили операцію у Харкові – в руку поставили імпланти. Після того, як вилікувався, він знову повернувся до війська. Жінка зазначає, що її син рвався на службу та не боявся, розповідав матері, як збивав дрони.
Марія Сінійчук каже, що сина та його побратимів під час війни «перекидали» у різні міста, а останнім часом Володимир перебував у Лимані, де й загинув.
Про смерть сина Марія Сінійчук дізналась від дочки Світлани, яка живе за кордоном, – та подзвонила матері у сльозах. За кілька днів потому до жінки прийшли з військкомату і повідомили про смерть сина офіційно.
– Ми дуже довго чекали, його тіло не могли знайти. Як ми потім дізнались, кортеж з тілами возив багатьох убитих, син багато міст об’їхав мертвим. І 15 січня його привезли, ми його поховали, багато людей прийшли попрощатися. Батькові майже 90 років, він у вікно дивився, у нього ноги не працюють, тому не зміг вийти та попрощатися з гробом. Горе нас підкосило… – говорить Марія Сінійчук.
Люди зустрічають кортеж з тілом великобагачанця
Жінка додає, що Володимир був хорошим сином, усе робив для батьків, допомагав їм.
У Володимира Сінійчука залишились батьки, двоє дочок – 28-річна Ольга та 21-річна Лілія, сестра Світлана, 5-річна онучка Ярослава.
Колега Володимира Сінійчука, бухгалтерка газети «Рідний край» Любов Беркало розповіла, що він пропрацював у редакції понад 20 років, але з невеликими перервами, коли їздив на заробітки. У «Рідному краєві» Володимир був завідувачем відділу фотоінформації, а коли у видання виникли фінансові труднощі – верстальником.
– Робота верстальника газети і творча, і потребує багато умінь. Він ставився до цього серйозно, опановував нові програми. Останнім часом готував до друку медичну сторінку, поради господарям про дім, сад та город. Якщо у когось щось не виходило, його не треба було просити, він сам пропонував свою допомогу, настільки це була добра, щира, ввічлива людина.
Любов Беркало згадує, що Володимир був прямою людиною, яка говорить те, що думає, добрим товаришем, професіоналом у своїй справі, адже завжди робив якісні фотографії.
– Він дуже любив природу і свій сад, часто розповідав, як вирощує квіти, дерева, виноград. Коли був у відпустці, йшов садити ліс. Він любив життя! Шкода, що його немає… – каже Любов Беркало.
Похорон Володимира Сінійчука
За її словами, попри те, що був розлучений з дружиною, Володимир Сінійчук підтримував добрі відносини з дочками:
– Дівчат (дочок – ред.) він дуже любив. Був хорошим сином: опікувався своїми батьками, щодня до них ходив, хоч жив далеченько від них.
Бухгалтерка «Рідного краю» зазначає, що Володимир Сінійчук щиро дивувався тим, хто ховався від армії, та захищав людей зі сходу України, казав, що вони такі ж українці, як в інших регіонах.
Колега загиблого військового Анатолій Карпов розповів «Полтавській думці», що знав Володимира Сінійчука з самого дитинства, адже вчився з його сестрою Світланою в одному класі, а їхні матері разом працювали:
– Я знав Володю з тих пір, як мені було років 5, а йому – роки 3. Уперше близько ми з ним перетнулися у боксерській секції у 1987 році. Він був настільки стійким і впевненим у собі, що навіть таким персонажам, як я, побити його було важко, тому що він відчайдушно опирався, – ділиться спогадами Анатолій Карпов.
Пізніше, коли стали старшими, чоловіки працювали разом у редакції газети «Рідний край», певний час Анатолій Карпов був керівником Володимира Сінійчука.
– Його керівником я був невеликий час, можливо, рік або трохи більше. Він прийшов у цю редакцію раніше за мене, пішов пізніше за мене. Але він робив паузи, бо їздив на заробітки. Володя був перфекціоністом, – підкреслює наш співрозмовник. – Якщо треба щось, він робив це по найвищому розряду.
Анатолій Карпов додає: коли вони разом виїжджали на завдання, а потім поверталися у редакцію, вже робочий день закінчувався, а Володимир Сінійчук все ще «виполіровував» знімки, щоб вони були такими, якими мають бути.
– Верстальник – це доволі рутинна робота, але він і тут свою креативність вмикав, казав: «Краще зробити отак!» і відстоював власну думку. Коли Володя говорив «краще буде так», то воно так дійсно було краще!
Анатолій Карпов зазначив, що коли Володимира мобілізували у 2022 році, усі дивувалися, адже він не проходив строкової служби в армії, не закінчував військової кафедри в університеті.
– Ми знали, що він проходив вишкіл на якійсь химерній бронетехніці у Німеччині, потім брав участь у бойових діях. Коли отримав травму, ми з ним бачились у Великій Багачці, ручкались, бажали одне одному благополуччя. А тоді він пішов знову (служити – ред.). Він був непростим у спілкуванні, але достойним чоловіком, яким я пишаюсь! – підсумовує свою розповідь колега загиблого військового.
Фото: Великобагачанська селищна рада, Марія Сінійчук
