Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору – геноциду проти українського народу, результату спеціально організованого комуністичним керівництвом штучного голоду в 1932-1933 роках, що спричинив загибель мільйонів людей. Цьогоріч цей день припав на 22 листопада.
Пік смертності в Україні від голоду був весною-влітку 1933 року, йдеться на сторінці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
На Полтавщині найбільш голодувало населення Глобинського, Кременчуцького, Кобеляцького, Новосанжарського, Полтавського, Решетилівського і Чутівського районів. У Новосанжарському районі з 25 сільських рад голод охопив 18. Селяни понад двох тисяч господарств через виснаження не могли вийти на роботу до колгоспу. Протягом весни 1933 року в районі зареєстрували близько трьох тисяч смертей. У селі Ламане Решетилівського району за далеко неповними даними від голоду померло 557 селян, у Мануйлівці Козельщинського району – 500, у Максимівці Кременчуцького району – не менше, ніж 400. У селі Яреськи в 1932-1933 роках населення зменшилося з 1500 до 700 чоловік.
Щоб вгамувати голод, люди їли бур’яни, кропиву, кору і листя дерев, цвіт акації, бруньки, жаб, слимаків, тощо. На вулицях Полтави на початку літа 1933 року щоденно прибирали до 130 трупів. На залізничних станціях і роз’їздах полтавські хлібороби, які раніше годували Європу, просили шматка хліба і тут же помирали, підтяті голодом.
За інформацією заступника директора Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта, про кількість померлих навесні 1933 року, зокрема, в Полтаві свідчить один з документів, який виявили в Державному архіві Полтавської області. Він стосується справи коменданта полтавського цвинтаря Ляхова Луки Петровича та завідувача діловим двором комунальної секції Полтавської міської ради Череватенка Олексія Івановича.
Відповідно до документів, які направив Полтавський міський прокурор до Полтавської контрольної комісії 2 квітня 1933 року, цих осіб звинувачували в недбалому виконанні службових обов’язків, а саме: вони не вжили відповідних заходів для того, щоб вчасно заготовити потрібну кількість ям на полтавському цвинтарі для поховання померлих.
Внаслідок «неоперативних дій» Ляхова та Череватенка, у трупному покої 1-ї радлікарні Полтави лише за кілька днів на початку березня 1933 року накопичилося до 200 трупів. Загалом у Полтаві тоді функціонували сім лікарень.
«Вмирати з голоду – це найстрашніше з усього страшного»
Жителька Попівки Опішнянської громади Любов Кочерга поділилася з журналістами «Суспільне Полтава» спогадами про Голодомор 1932-1933 років. Їй тоді було п’ять років.
«Це зроблена голодовка. Викачували все по селах місцеві правителі. Їм дано указ і вони викачували все по селах. По хатах ходили і все забирали. Де вузлик квасолі, проса, що де не є. І так зробилася тоді голодовка. А в нашім селі, видно, правителі місцеві були кращі. Не повикачували ні в кого нічого. І в голодовку, правду кажу, не дуже я у шість років знала, а старша жінка, я до неї ходила, вона вже померла, із 1917-го року. Каже, що може душ десять померло. Усі, каже, потрошку бідно жили, але їли все. Не пухлі були. В голодовку навіть батько купив корову. То я пам’ятаю, що привели корову дві жінки, ноги такі пухлі, як мішки. І корова дуже худа, вбігла в сарай, там було кукурудзиння, хватала щось їстівне», – пригадала жінка.
За її словами, люди знали, що голод зробили штучно представники радянської влади, але про це не можна було говорити.
«У колгоспі в нас варили 50-літровий котел сочевичного супу. Я пам’ятаю, як я бігала по той суп з мисочкою маленькою череп’яною. А вона гаряча. Несла додому бігом ту мисочку. Шматочок хлібця, дрібненької картоплі мама наварить, як горішки, може й меншої. Висипле на ганчірочку: “Дівчатка, йдіть чистити”. А хліба теж різала, але лише по шматочку всім, хліб найцінніший. То я той шматочок хліба отак ховаю, поки суп виїмо, а тоді хлібом закусую», – розповіла Любов Кочерга.
Пережила Голодомор і Марія Соловйова, чию родину розкуркулила радянська влада. Вона народилася в Білгородській області в заможній сім’ї. Нині проживає в Опішні.
«Був у нас і вітряк свій, було багато машин при дворі. А батько мій був господарником у церкві. Я народилася 1927 року, коли вже церкву прикрили, а батька мого заслали аж в Архангельськ», – поділилася вона.
Батько Марії Соловйової більше не повернувся, а вона з сестрою та матір’ю переїхала на Луганщину, де й застали Голодомор.
«Тоді ж скрізь було погано. А їй – тим більше. А за нею, як хвостик, – “розкулачена”. Їй ні на роботу нікуди не можна було приткнутися, нікуди. Ми ходили, побиралися. Шматочок хліба, і ще щось печене може. Що назбираємо, те додому принесемо. Коли дадуть, коли не дадуть, а коли ще й натравлять собаку. Голод був дуже тяжкий. Їли і траву, мама десь рвала, не знаю, кріп. Принесе і оце дає: “На, їж, їж”. Листя зі щавлю уже з’являлося. Іще трава блакитним цвіте. Ходили по них у степ. Оце нарвеш, нарвеш. Отак затискаєш і по одній їси. Було страшне. Нічого, виживали. Але й помирало багато. Хоронили на цвинтарі. Я не ходила, була ще ж отака, мала ще була», – пригадує Марія Соловйова.
Вижила родина завдяки тому, що сестра влаштувалася працювати на шахту. Отримувала картки, а на них давали хліб і крупу. Проте пайків не вистачало і навіть ті, хто їх отримував, пухли з голоду.
Жінка добре пам’ятає, коли хліб нарешті з’явився.
«Мама пішла по хліб чергу займати, а там уже немає черги. І хліба дуже багато, і хліб дають тільки за гроші. Карточки скасували, не було карточок. Це було таке свято, що мама принесла такий хліб. І їли, їли», – розповіла Марія Соловйова.
Історією своєї родини з журналістами «Суспільне Полтава» поділилася жителька Новосанжарської громади Поліна Носенко, якій під час Голодомору було вісім років.
Жінка народилася 1924 року в селі Зачепилівка.
«А що ми їли? Траву різну, тварин усіх підряд, кого піймали. Все це їли. І собаки, і коти, і пуголовки, і черепахи. Все, що можна, бо вмирати з голоду – це найстрашніше з усього страшного. Людина робиться, як вам сказати, їй нічого не шкода. Їй тільки їсти, їсти, їсти. Вона вмирає, а просить їсти. І були такі випадки, що і люди, матері їли своїх дітей. Це жах, жах! Варили мертвих і їли», – згадувала вона.
Поліна Носенко не забула голодну смерть рідних та односельчан:
«Мій братик помер під час Голодомору. Вижили тому, що мамин тато був простим селянином, що мав там хазяйствечко. І ото нам уже потрошку щось виділяв. Їли, називалися “мандрики”. Обдирали кору, липу. Липа особливо, воно м’яке таке, і козельки – ростуть у землі, корінь такий, як морква, нагадує. З усього пекли мандрики, таке, що клейке. Щоб клеїлося».
Нині покійний чоловік Поліни Носенко був єдиним з сім’ї, хто вижив під час Голодомору.
«Він був репресований, розкуркулений, сім’я. Усі померли з голоду, один він залишився в живих. Їх назвали куркулями, а куркуль – це ворог радянської влади був. І знищили всіх», – розповіла жінка й додала:
«Голод – страшніше за будь-яку війну. Ви знаєте, дорогенькі, як це страшно, як людина хоче їсти. Вона нічого, вона сидить уже домирає, а отак: “Їсти, їсти…” Боже, це треба пережити в душі, серцем. Це не дай Боже, щоб ніхто ніде не помирав з голоду. Будь-які нації! Боже, хай живуть усі люди на землі».
Докторка історичних наук, професорка кафедри історії України ПНПУ імені Короленка Людмила Бабенко розповіла в ефірі Українського радіо «Полтава», що до 1989 року взагалі про Голодомор не згадували. «Вперше це зробив Володимир Щербицький і дуже обережно, як про продовольчі труднощі, які місцями переросли в масштаби голоду. А з проголошенням незалежності України, коли відкрилися архіви, ось тоді історики й відчули свою потрібність, аби суспільству сказати правду. На основі розсекречених документів написана величезна кількість фундаментальних праць. Дуже потужне враження справив у 2008 році вихід у світ книги “Розсекречена пам’ять”», – пояснила вона.
Людмила Бабенко також переповіла розповідь своєї мами про події того часу:
«Коли прийшла “буксирна” бригада, не знали, куди діти мішечок проса і сушених вишень. І тоді все це швиденько розсипали на черінь печі, накрили рядном і усіх чотирьох дітей та стареньку бабусю висадили на піч і наказали дітям голосно плакати. І ось таким чином ці дві торбинки збереглися і на певний час послужили тому, аби рятувати сім’ю. А ще була дуже велика діжка, яку з погреба ніколи не виймали, і в ній квасили буряки. Так от ці квашені буряки не забрали, і потім вони були розділені між сусідами».
За словами жінки, наслідки Голодомору відобразилися не тільки на тих, хто його пережив, а й на наступних поколіннях. Для тих, хто пережив Голодомор, його жах не закінчився у 1933 році. Ті, хто вижив, хто втратив своїх рідних, вони продовжували жити поряд з тими, хто сприяв Голодомору. Ті, хто був фактично співучасником злочинів періоду Голодомору, нікуди не поділися. І це ще більше травмувало жертв, і вони в цьому страху прожили своє життя.
Головне фото: ukraina.info
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
