30-річна медикиня з Горішніх Плавнів Олександра Ліскунова вирішила добровільно піти до війська у квітні 2022 року. Разом із побратимами вона допомагала евакуювати цивільних людей із Куп’янська й поранених військових із поля бою на різних напрямках. 26 січня жінка загинула на Куп’янському напрямку через влучання дрона, коли їхала в евакуаційному автомобілі. У неї залишилася 12-річна дочка Дарія та батьки.
Мати Олександри Анжела Тихонова згадує, якою була її дочка:
– Вона завжди була світлою. У дитинстві ніколи не жалілася, не плакала, коли вдариться. І завжди допомагала людям.
У юності Олександра займалася сплавом на байдарках і хотіла стати тренеркою в цьому виді спорту.
– Ми якось із нею сіли, обговорили це, що медик – це можливість допомагати людям. Вона погодилася й пішла навчатися на фельдшера. Ми дійшли до спільної думки, що так буде краще.
Після навчання Олександра Ліскунова працювала медичною сестрою в реанімаційному відділенні дитячої лікарні у Кременчуці, а після того – в дитячо-юнацькій спортивній школі № 3 та у Центрі первинної медико-санітарної допомоги у Горішніх Плавнях.
У квітні 2022 року жінка добровільно пішла служити.
– Вона до мене прийшла й каже: «Мене мобілізували». Пізніше з’ясувалося, що вона з батьком вирішувала це питання, а мене пізніше поставили перед фактом, що вона йде воювати, допомагати хлопцям, – згадує її матір.
Бойова медикиня Олександра Ліскунова
За словами Анжели Тихонової, дочка намагалася їй нічого не розповідати про службу, щоб мати не переживала за неї.
– Вона знала, що я сильно засмучуюся. Тому телефонувала своїй кумі й казала: «Якщо зі мною щось станеться, то мамі скажеш, де я». Вона намагалася нас із батьком оберігати. Начмед доньки розповідав, що якось вони поїхали пораненого забирати, в якого була перебита артерія. І поки його не довезли до лікарні, Саша рукою затискала і тримала рану. А потім вона тиждень не могла розігнути пальці.
Наша співрозмовниця каже, що разом з онукою – 12-річною Дарією – їздили на кілька днів навідати Олександру, коли у військової медикині були ротації.
– Даші хотілося побачити маму, а Саші – дочку. Були в Куп’янську, у Вороніжі Сумської області. Останній раз ми їздили до неї на День народження 17 грудня в Ізюм, побули з нею три дні.
Анжела Тихонова зазначає, що інколи вони з дочкою обговорювали те, що, можливо, Олександрі варто вже завершувати службу й повертатися додому.
– Вона завжди мені казала: «Так, мамо, скоро…» А потім додавала: «Але на кого я залишу своїх хлопців?» Вона хотіла їм допомагати.
Оскільки батько Дарії не підтримує з нею зв’язок, дівчинку виховують бабуся та дідусь, вона живе з ними.
Зранку 26 січня, в день своєї загибелі, Олександра Ліскунова написала матері: «Мамуля, не переживай, у мене все добре». Таке повідомлення вона надсилала рідним щодня.
– Ближче до вечора я почала їй дзвонити, але Саша слухавку не брала. Я їй пишу: «Сашуля, чому не відповідаєш, ти де?» Близько сьомої вечора я зателефонувала їхньому водію Петру. А він мені: «Ви що, нічого не знаєте?» Тоді мені сказали, що Саша 200-та… Це було дуже тяжко.
Анжела Тихонова пригадує, як вони з чоловіком боялися сказати про загибель Олександри її дочці Дарії.
– Я зателефонувала чоловіку, попросила, щоб він мене забрав із роботи. Коли він прийшов, я сказала: «Саші в нас більше немає». Після нашого повернення додому Даша побачила, що я плачу, та про все здогадалася.
26 січня Олександра Ліскунова загинула, коли їхала евакуювати поранених у медичному автомобілі. 28 січня її привезли в Горішні Плавні, де вона жила та де її поховали. У цей день її дочці Дарії виповнилося 12 років.
– Дитині було дуже тяжко в День народження. Зараз Даша намагається триматися. Звісно, плаче інколи. Каже: «Бабусю, поїхали до мами, їй там холодно, треба її якось зігріти». А ще говорить: «Якщо я буду плакати, буде плакати й бабуся. І бабусі може бути погано».
Олександра з дочкою Дарією
На похорон до Олександри Ліскунової приходили військові, яких вона врятувала.
– Один із них був із протезом ноги. Оточуючі пропонували йому допомогти землю кинути (на гроб – ред.), але він сказав: «Не треба, я сам це зроблю. Вона мене витягувала з поля бою».
Анжела Тихонова розповідає, що вона щодня згадує дочку та плаче.
– Дуже тяжко… Якщо чесно, весь час чекаю, що вона зараз зайде і скаже: «Мам, я прийшла, я вдома». Не віриться (що Олександри немає – ред.). Мабуть, ніколи не повірю.
Начальник медичного пункту Олександр Вербицький служив з Олександрою Ліскуновою з квітня 2022 року і був командиром її підрозділу.
– Це максимально позитивна, весела людина, яка любила життя та вірила в те, що приносить користь на військовій службі. Бути дівчиною, мамою (на службі – ред.) важко, але вона вибрала такий шлях і максимально вірила в те, що робить, – ділиться спогадами він.
Чоловік зазначає, що їхній підрозділ виїхав на перші бойові завдання у складі 32-го окремого стрілецького батальйону, який сформувався в Лубнах, а у травні 2025 року їх доєднали до складу 41-ї окремої механізованої бригади.
– Золочев, Богодухів, Куп’янськ-Вузловий, сам Куп’янськ, Часів Яр, потім Сумщина, Курська операція – всі точки, де можливо було бути, то там ми були. На деяких напрямках по кілька разів. У Куп’янську були три заходи нашого підрозділу, в Курській операції брали участь із початку й до її завершення. У Часовому Яру були близько семи місяців, у Лимані – близько восьми місяців, – розповідає Олександр Вербицький.
Він говорить, що Олександра Ліскунова служила на посаді фельдшерки медичного пункту.
– Як і всі ми на початку повномасштабної війни, вона займалася й перевезенням соматичних хворих, й евакуацією поранених, і веденням медичної документації. Чіткого перерозподілу за напрямками тоді ще не було.
Пізніше протягом певного часу жінка вела документацію й облікові медичні документи, займалася забезпеченням військових медичним майном.
– Якщо не вистачало людей, то до роботи підключалися ми всі, сідали на «евак» і виконували завдання. На початку 2023 року в нас були втрати, і знову Олександра пересіла з кабінету на медичний «евак».
Олександр Вербицький згадує той день, коли його посестру вбили військові РФ:
– Вона була на евакуації поранених, коли загинула. Тут «брудне» небо, в ньому дуже багато розвідувальних та ударних бойових дронів. Під час руху (медичного автомобіля – ред.) на визначене місце прилетів «ланцет». За силою удару схоже було саме на нього.
Водій і ще один бойовий медик, які перебували з Олександрою Ліскуновою в автівці, встигли вискочити з транспорту, їй же урятуватися не вдалося. Олександр Вербицький дізнався, що його посестра загинула, через радіозв’язок.
– Мені повідомили, що внаслідок удару ворожого дрону було знищено автомобіль медичної евакуації з майном. І що, на жаль, така втрата була…
Розповідаючи про Олександру Ліскунову, наш співрозмовник пригадує тяжку зиму 2022 року в Куп’янську:
– Евакуаційні автомобілі на той час були не дуже добре облаштовані, евакуація могла тривати до 6-8 годин на морозі, це майже з вечора до ранку. То вона це витримувала стійко. І хоч всі замерзали, нам вдавалося допомагати (пораненим – ред.), довозити їх. Навіть девіз такий був: «300 взяв – 300 привіз». Саша відпрацьовувала з усіма на всі сто.
Також жінка допомагала евакуювати з Куп’янська цивільних – дітей, людей старшого віку, людей з інвалідністю, їхніх тварин, розвозила місцевим, які залишились у місті, продукти та речі першої потреби.
– Майже всі шляхи під’їзду до Куп’янська тоді були зруйновані, можна було переїхати Оскіл тільки за допомогою спецтехніки. То через розбиті мости вивозили діток, у що могли, одягали їх, щоб зігріти. А на іншій стороні Осколу чекали евакуаційні автобуси. Багато такої роботи було пророблено. Ми тоді робили це майже щодня, без відпочинку, було дуже-дуже тяжко.
За словами її командира, Олександра Ліскунова надзвичайно раділа, коли вдавалося допомогти людям:
– Вона дуже переживала, як кажуть, у неї боліла душа за те все. Коли все виходило, то це були незавуальовані, щирі емоції, й радість перехоплювала, коли вдавалося вивезти людей у безпечну зону.
Фото надали Анжела Тихонова та Олександр Вербицький
