Війна розділила тисячі сімей в Україні – коли чоловік служить, а дружина залишається сам на сам з дітьми та побутом. У такій ситуації жінкам буває важко підтримувати душевну рівновагу і давати раду усім аспектам свого життя. Як впоратись, читайте у нашому матеріалі.
Чоловік полтавки Катерини Ткаченко – Олександр – пішов на службу у війську добровольцем у квітні 2024 року. Катерина залишилась вдома сама з сином Мироном, якому зараз 8 років.
– Загалом виховувати дитину самостійно – це дуже тяжко, особливо коли раніше виховання було на двох людях. Перш за все, найбільші труднощі у мене були пов’язані з роботою. Пів року пропрацювавши в режимі нон-стоп і повністю відповідаючи за виховання дитини (за уроки, поїздки на гуртки, за час, коли він хворіє), я зрозуміла, що такий режим я не «витягую» взагалі.
Катерині довелося покинути роботу офлайн головною редакторкою видання «Сіль Медіа» та перейти на фриланс, щоб мати змогу бути вдома і більше часу проводити з сином. Вона каже, що зараз Мирон уже призвичаївся, що вони з мамою більше вдвох. Але спочатку йому важко було без тата, тому що Олександр з ним вчив англійську, пояснював складні предмети, водив у школу кожного дня.
– Плюс проведення разом вихідних, активне дозвілля, наприклад, велопрогулянки, мандрівки кудись далеко – це те, за що відповідав чоловік, і те, без чого хлопчику важко. Зараз це все лягло на мої плечі, – пояснює жінка.
Наша співрозмовниця додає, що хотіла б забезпечити синові більш активний відпочинок, але крім виховання дитини та прогулянок з нею, на ній повністю тримається побут.
– Мені ще треба приготувати їсти, зайнятися пранням, поприбирати вдома. Тому у дитини з’явилося теж більше домашніх справ, які він допомагає мені робити і які раніше не робив.
Полтавка говорить, що Миронові важко буває на свята, коли у Дні народження друзів він бачить, що поруч з ними є і мама, і тато.
– Коли він бачить, що у нього тільки мама, то йому стає сумно. Хоча ми з ним постійно проговорюємо це, він розуміє, чому тата немає вдома, чому так склалося. Син на зв’язку з чоловіком, вони переписуються, розмовляють.
У Мирона часто виникають запитання: «Чому наш тато на війні, а інші – вдома? Чому вони не на війні, а ми свого рідко бачимо? Чому тато не міг залишитися?» Пояснюючи це, Катерина прагне не прищеплювати дитині ненависті, неповаги до інших та розчарування світом.
– Дуже важливо було дитині донести, що тато не перестав його любити, хоч і пішов (на війну – ред.). Також потрібно пояснювати, що кожна людина відповідає за себе, кожна людина ухвалює власні рішення, і не можна зневажати інших, бо ми не знаємо їхніх обставин. Але все ж Мирон бачить батька два рази на рік у відпустку і росте без нього. І це дуже сумна історія.
За словами Катерини Ткаченко, інколи її питають, як вона ставиться до сімей, в яких чоловіки не служать.
– Я чесно кажу, що за них рада. Вони можуть більше часу провести разом зі своїми дітьми. Я не критикую людей за те, що вони роблять, бо в кожного своє життя і свій вибір. Але разом з тим, мені здається, що коли б усі чоловіки пішли на фронт, а не шукали причину бути в тилу, то ті діти, які не бачать своїх тат з 2022 року – могли б бачити їх частіше.
Але зазвичай полтавка намагається не обговорювати з людьми ці теми, бо такі розмови її нервують.
– Ті, хто це й досі не розуміють, після моїх слів навряд чи зрозуміють, або їм буде все одно. Натомість я бережу залишки свого внутрішнього ресурсу, – додає наша співрозмовниця.
Катерина розповідає, що минулого року разом з сином їздили на Донеччину, щоб побачити Олександра. Але оскільки зараз погіршилась ситуація з потягами у тому напрямку, сімейні зустрічі тепер відбуваються лише тоді, коли чоловік у відпустці.
Родина Ткаченків у Краматорську
За словами Катерини Ткаченко, вона розуміє, що чоловіку телефоном чи під час відпустки не вдасться виховувати сина чи говорити з ним про конфліктні теми:
– Я розумію, що чоловік його рідко бачить, і, спілкуючись, вони говорять про якісь приємні речі, аби бути ближчими. Так само й у відпустці. Якщо я очікую, що коли чоловік вдома, нас чекатимуть звичні будні із виховними моментами, то цього теж немає, тому що мало часу і хочеться все встигнути.
Українські військові на роки випадають з життя своїх дітей. А коли приїжджають у відпустку, їм треба заново вчитися спілкуватися з ними, шукати до них підхід, адже діти так швидко ростуть і змінюються.
– Насправді дуже страшно чекати і не розуміти, що буде в родинах і як відбуватиметься взаємодія батьків, які повернуться (з війни – ред.), із дітьми, яких вони пам’ятають зовсім інакшими, – ділиться думками дружина військового.
Катерині з Мироном треба час, щоб звикнути, що Олександр вдома, а потім доводиться звикати до того, що він повернувся на службу.
– Ти впадаєш в ступор від того, що його відпустка закінчилась. Буквально перед відпусткою чоловіка син говорив: «Я не хочу, щоб тато приїжджав додому, бо він знову поїде, а я буду дуже довго сумувати і плакати», – згадує вона.
Та все ж жінка додає: такі моменти її як маму гартують емоційно.
– Я розумію, що не маю права розкиснути, розплакатися, а маю бути тою подушкою, біля якої можна сісти, обійняти, заспокоїтися, маю бути хорошим прикладом. Мені постійно треба бути напоготові, хоч це і важко.
Полтавка розповіла, що зверталася за психологічною допомогою, коли чоловік пішов служити. Його рішення піти на війну було продуманим та зваженим, бо Олександр відчував, що у війську потрібен більше, ніж у цивільному житті. І хоча мобілізація не стала для Катерини «сюрпризом» і вона була готова до цього, коли Олександр проходив базову військову підготовку, Катерині було дуже складно.
– Ми давно разом, всі рішення приймали разом, а тут він поїхав, і єдина можливість з ним поговорити була раз на тиждень на пів години.
Катерина пішла в терапію, коли Олександр поїхав на бойові завдання. У той час у неї померла мама.
– Я зрозуміла, що залишившись сама з дитиною і двома втратами, просто не стягну. До цього я була в терапії роки три тому і пам’ятала, що вона мені тоді дуже допомогла. Зрозуміла, що в даному випадку я без терапії не обійдуся, якщо хочу витягувати побут, дарувати якісь емоції своїй дитині і щось робити сама. Тому це було необхідне рішення.
Жінка розповідає, що у неї був період, коли їй постійно хотілося спати і нічого не робити.
– Я спитала у свого психолога, чи я лінива. А вона тоді відповіла: «Це захист організму. Можливо, вам просто треба той час, щоб полежати, а потім почати щось робити. Може, ви не будете опиратись, а послухаєте свій організм?»
Катерина каже: тоді усвідомила, що слухати організм – це насправді дуже корисно, і що інколи треба просто робити паузи та відпочивати.
– Якщо тобі внутрішні відчуття говорять, що зараз треба 15 хвилин полежати, просто погортати стрічку в інстаграмі, за ці 15 хвилин світ не перевернеться. Маленькі кроки з перервами допомагають.
Катерина Ткаченко пробула в терапії близько пів року, а тоді зрозуміла, що може справлятися сама. Полтавка впевнена, що людям не треба боятися звертатися за психологічною підтримкою, тому що це може допомогти тим, хто перебуває у ступорі і не знає, куди і як рухатися далі.
– Плюс спілкування із жінками, чиї чоловіки на фронті, теж дуже помічні, бо ти розумієш, що не одна така. Дуже круто, коли є рідні, які допомагають! Мої рідні і рідні чоловіка мені допомагають, ми підтримуємо одне одного.
Але все ж вона зазначає, що не завжди можна розповісти рідній людині про те, що відбувається в тебе глибоко всередині, а психологу – можна.
– Чоловікам, які на фронті, дуже важко, тому що їх «виривають» зі звичного побуту, і вони потрапляють у стресові, небезпечні для життя умови. Але жінкам, які залишаються тут, не менш важко. Якщо буденність залишається та сама, то все всередині них змінюється повністю. У них є лише вони і діти, за яких вони мають відповідати.
Катерина переконана, що чоловіки теж не повинні забувати, що їхнім жінкам у тилу, які на них чекають, дуже потрібна підтримка. Полтавка зазначає, що це можуть бути прості речі: почути комплімент від чоловіка, отримати від нього квіти чи голосове повідомлення з побажанням доброго ранку. Навіть такі дрібниці здатні покращити настрій.
– Ми з чоловіком постійно підтримуємо одне одного. Попри те, що він далеко, на Донеччині, він далі продовжує бути моєю опорою. І досі платить за комунальні, бо я не вмію цього робити, – сміється полтавка.
Окрім терапії з психологом, впоратися зі стресом жінці допомагають улюблені заняття – вишивка хрестиком, читання.
– Я багато читаю. Поринання у вигадані світи дає відчуття спокою. Малюємо з дитиною, граємо в настільні ігри, ходимо на майстер-класи, це допомагає розвіятись.
Наша співрозмовниця зізнається, що перші пів року, коли чоловік пішов, їй взагалі не хотілося ні з ким спілкуватися і бачитися, нікуди ходити. Подолати стрес Катерині допоміг син, адже він активний і поруч з ним вона просто не могла «сісти і застигнути».
– У Полтаві зараз проводять безліч майстер-класів. Я, наприклад, ходила у центр «Вільна», і там було багато дружин військових. Вони вишивали, дивилися фільми, збирались на чаювання, розмальовували картини за номерами, робили квіти, в’язали. Це така спільнота, де можна і поговорити, і щось зробити своїми руками, щоб відволіктись і не застигати у своїх думках. Це допомагає триматися.
«Полтавська думка» взяла коментар в психологині полтавської платформи «План Б» Олени Борисової. Вона наголосила, що у випадку, коли дружина сама залишається з дітьми у той час, що чоловік служить, варто пам’ятати про кілька речей. По-перше, треба піклуватися про свій внутрішній ресурс.
– Варто пам’ятати, що з пустого глечика повну чашку не наллєш. Це метафора, яку я постійно використовую в роботі. Потрібен ресурс, який буде відновлюватись.
За її словами, часто люди думають: якщо не мають пів години чи години на улюблені заняття і хобі, то нічим займатися й не будуть.
– Але якщо у тебе є 5 хвилин, щоб пров’язати два ряди спицями або почитати книжку, підтягнутися на турніку (у кожного своя історія), то це на 5 хвилин більше, ніж ніскільки, – каже психологиня платформи «План Б».
По-друге, важливо розуміти: якщо у моменті важко, це не означає, що ти слабка людина чи погана мама.
– До речі, жінки, які дійсно є поганими матерями, ніколи себе не питають: «Чи я погана мама?» А ті, які розбиваються у прах для своїх дітей, ставлять перше питання у мене на консультації: «Я, мабуть, погана мама, скажіть мені?» Я тоді питаю, чи дитина жива, вона у порядку. Якщо так, кажу: «Значить, ви не погана мама», – розповідає фахівчиня.
Олена Борисова зазначає, що, по-третє, важливо усвідомити: якщо важко, просити про допомогу – це нормально.
– Це можуть бути батьки чи інші родичі. А може бути навіть допомога громади. Дуже класно, коли у громадах створюють спілки дружин військовослужбовців чи групи за інтересами, у яких люди можуть трохи «відвести душу», поговорити на спільні теми. Це може стати хорошою віддушиною.
А інколи жінка усвідомлює, що має потребу звернутися до психолога, бо сама вже не «вивозить».
– У нас часто ще треба пояснювати, що звертатися до психолога – це нормально, це означає, що людині просто потрібна допомога. Особливо це стосується маленьких громад.
Щоб зберегти взаємини батька, який служить, і дитини, вони обов’язково повинні підтримувати живе спілкування. Щоб дитина не просто чула «батько передає тобі» привіт, а могла за можливості по відеозв’язку розповісти йому про своє життя.
– Також треба пояснювати дітям, чому батько зараз не тут, чому не може бути поряд. Нам дуже часто здається, що дитина багато чого не розуміє, але це не так. Тому усе, що відбувається, треба проговорювати, але на зрозумілій для дитини мові.
Трапляється так, що діти думають, що батько їх не любить, а тому їх кинув і пішов на війну.
– Так буває, особливо якщо мама на батька зла, що він пішов і покинув (родину – ред.), вона починає це транслювати через дітей. Інколи свідомо, інколи підсвідомо.
«Полтавська думка» запитала в Олени Борисової про те, як зрозуміти, що психолог потрібен саме дитині. Адже дорослий може усвідомити це самостійно, а діти (особливо маленькі) – не завжди. Вона відповіла:
– Близькі люди, які поруч – мама, тато чи інші родичі – можуть побачити, що з дитиною щось не так: відбувається різка зміна у поведінці, звичках, виникають проблеми зі сном, апетитом.
Це можуть бути наступні моменти: дитина перестала вчитися у школі або, навпаки, вчиться так як ніколи до цього, перестала спілкуватися з друзями або, навпаки, стала незвично комунікабельною.
– Різкі зміни – це маркери. Батькам треба бути «дослідниками», щоб розуміти, що відбувається з дитиною. Але при цьому не засуджувати.
Олена Борисова розповіла, що у своїй практиці під час сімейної терапії використовує вправу «Пісочний годинник».
– Хтось з батьків каже дитині: «Зараз пограємо з тобою у гру. Поки сиплеться пісок, ти можеш мені говорити абсолютно все, що хочеш». І якщо у сім’ї немає звички говорити, ділитись, не боятись бути засудженим за думки, дитина не знає, про що говорити і починає розповідати про погоду, оточуючий світ.
Психологиня платформи «План Б» говорить, що на другий-третій раз діти можуть випробовувати кордони батьків, наприклад, казати «я тебе ненавиджу». А далі дитина «розкривається» і може говорити про речі, про які вона до цього не розповідала – що у неї відбувається у житті, що вона відчуває.
Якщо дитина – підліток, тут важливо пам’ятати про підліткові кризи.
– З одного боку, це гормональні перестройки, які сильно б’ють на відчуття всередині, і на відчуття того, що відбувається ззовні. І у хлопчиків нічим не легше, ніж в дівчаток.
У хлопців починає рости волосся на обличчі, вони можуть здобувати перший сексуальний досвід, з’являються нічні полюції.
– Класно, якщо поряд є чоловік, який може це пояснити. А дуже часто цього немає, – коментує Олена Борисова.
У такому випадку значну частину інформації ці діти починають отримувати на вулиці, з інтернету або порнофільмів, коли це стосується сексуальної освіти. Психологиня зазначає, що потім трапляється багато неприємних речей, тому що в житті все відбувається абсолютно не так, як у фільмах.
– Хлопці не можуть спитати про це у батька, бо він на війні. А коли у них питають, чому не спитав у дядька чи старшого брата, можна почути: «А у нас в сім’ї про це не прийнято говорити». Те, що багато тем досі є табуйованими – це дійсно велика проблема.
Для батьків головне доброзичливо говорити з дитиною, щоб вона не замикалась у собі.
– Коли дитина розуміє, що її завжди вислухають, вона буде формувати звичку йти за розумінням не на вулицю, а додому. Коли вона розуміє, що у неї є дорослий, до якого можна прийти з будь-якою проблемою і бути прийнятою без засудження, це надзвичайно важливо.
Нагадаємо, що вже понад пів року сайт психологічної допомоги «План Б» надає безоплатні консультації для військових, ветеранів та їхніх родичів.
