Лілія Матвійчук – дружина полеглого захисника з Полтави, Героя України Юліана Матвійчука. 20 травня 2023 року він помер у госпіталі міста Дніпро після важкого поранення на Донеччині. Минули майже два роки, впродовж яких Лілія несе пам’ять про свого коханого чоловіка.
«Ми повинні робити це передусім для нас – для теперішнього та майбутнього покоління»
Ми зустрілися з Лілею біля полтавського ветеранського центру.
– Хочу кави. День якийсь важкий, – говорить вона.
Пропоную одну з найближчих кав’ярень.
– Як справи взагалі? – питаю, доки йдемо.
– Та якось…
У кав’ярні Ліля обирає капуоранж – каву з апельсиновим соком, говорить, це такий собі енергетик. Тим часом помічаю на її сумці прикріплені шеврони, зокрема й шеврон «Юліан “Бобер” Матвійчук у строю».
Обмінюємося кількома реченнями про каву, роботу, дітей і переходимо до розмови під запис. Запитую, що для неї означають слова – памʼять про загиблих повинна жити. Вона задумується. Відповідає, що це насамперед про вдячність, про усвідомлення чину.
– Коли ти усвідомлюєш, що людина хотіла жити, уявляєш, як вона могла щось зараз робити, приїжджати до дитини на День народження, будувати плани, пити зараз каву… А тепер вона цього не може, не тому, що сама так захотіла, а тому, що віддала своє життя ризикуючи, і поклала його за Україну й за нас усіх. Це для мене така глибинна пам’ять… – Ліля мовчить кілька секунд і продовжує. – Коли ти не просто говориш банальну фразу «вони поклали за нас своє життя», а коли ти це дійсно пропускаєш через себе й усвідомлюєш.
Один із ритуалів пам’ятування, вдячності та поваги полеглим Героям – «хвилина мовчання», яку оголошують щодня о 9 ранку. Ліля завжди долучається до неї – разом із колегами виходить до центрального входу в міську раду.
– Буквально вчора йшла жінка й тикала нам «ф*к». Потім колеги підійшли до неї поспілкуватися, запитати напряму, чим керується. Там очевидно було, що людина має певні проблеми і порушення, не до кінця все розуміє.
Утім, говорить, це непоодинокий випадок:
– Напередодні я зупиняла жінку. Кажу їй: «Зупиніться, хвилина мовчання зараз». А вона у відповідь: «У мєня автобус». Прикро, що є ще ті, хто й досі не усвідомлює, завдяки чому та кому ще йде на свій автобус…
Наголошує, що часто зауважує, настільки важливим є для людей саме бачити приклад.
– Однозначно це не змусить усіх зупинитися, кожну людину це не торкне, але когось точно зачепить. А якщо з десяти хоча б двом це щось донесе в голову, дасть поштовх задуматися у вірному напрямку – це буде вже теж перемога, – пояснює Ліля і згадує, що так їй завжди говорив Юліан.
У памʼятуванні полеглих воїнів має бути системність, веде далі:
– І, мені здається, це треба реалізовувати як на державному рівні, так і на місцевому рівнях. Бо, на жаль, воно, мабуть, по-іншому в нас не буде діяти. От зараз є загальна національна хвилина мовчання, але якщо людина не зупиняється – її ж не карають показово, максимум – виховна бесіда.
– Це типу як неписане правило, – перебиваю.
– Так. Але коли за це буде якась реальна системна та показова відповідальність, мені здається, тоді це краще запрацює.
Ліля розповідає, що часто ходить на зустрічі з молоддю в коледжах чи школах. Хоча, зізнається, це завжди морально складно, адже не знаєш, якою буде аудиторія.
– Буває, тебе засипають питаннями, а буває – неохоче слухають. По-різному.
І якщо на молодше покоління ще можна якось вплинути, то зазвичай зі старшими людьми складніше. Адже вони в основному вже сформували свою позицію.
– Я часто ставлю питання: що ще потрібно, щоб ви усвідомили? Що ще!? Уже ж скільки моторошних відео, вбивств, прильотів… Багатьох людей уже нічого не торкає, або торкає, коли це трапляється десь поруч, або ще гірше – безпосередньо з ними чи кимось із близьких… І то ненадовго.
Ми згадуємо про «каву на кладовищі», коли в соцмережі розкритикували Алею Героїв, яка розміщена в людному місці в центрі Полтави. Я запитала в Лілі, чому, на її думку, важлива саме публічна меморіалізація й саме зараз, а не після завершення війни. Вона відповіла так:
– Це невидима присутність, так би мовити, нефізична присутність наших захисників тут із нами. І я не знаю, що повинно бути в голові в людини, щоб її могло це дратувати. Це настільки треба бути черствим і цинічним. І якщо тобі незручно йти Алеєю, некомфортно вести нею за руку дитину, і ти не можеш їй пояснити такі речі, живучи в країні, в якій іде війна, то що ти взагалі тоді тут робиш?
Однозначно це повинно бути людне місце, вважає Ліля, оскільки люди вже зараз повинні розуміти ту ціну, яку заплатили захисники, їхні родини та діти, яку платить конкретно Полтавська громада та вся Україна. Це не повинно бути щоденною статистикою в соцмережах – ми маємо знати їхні імені, бачити їхні обличчя.
– Єдине, що я думаю, чи вистачить на цій алеї місця всім полеглим…
Меморіалізація – це довгий і складний процес, і ми зараз тільки готуємося зустрічати ветеранів після війни. Пояснює, що насправді ніхто не уявляє собі, з чим ми зіткнемося, коли всі захисники почнуть повертатися. І напрям вшанування та подяки потрібно формувати поступово, пробувати різні методи, доводити їх до кінця, доки не запрацюють:
– Ми повинні робити це передусім для нас – для теперішнього покоління, для майбутнього покоління. Для формування сталої проукраїнської нації, яке вміє шанувати своїх Героїв і вчиться не повторювати помилок минулого.
«Після вручення Героя України мені однозначно стало легше»
Після втрати коханого чоловіка Ліля багато зробила та продовжує робити задля вшанування його пам’яті. Пояснює, що передусім важливим є символізм, тобто все, що вона робить, так чи інакше пов’язане з Юліаном.
Почалося все з горельєфа в Холодному Яру на Черкащині. Юліан любив це місце, обіцяв туди повезти й Лілю. Та вийшло так, що вона поїхала туди сама вже після його смерті.
– Я підійшла до цього місця, де стояли вже на той момент горельєфи іншим Героям. І якось відчула в моменті, що це дійсно місце сили, як Юлік і розповідав, і що він тут теж має бути. Він би точно цього хотів як історик, як націоналіст, як людина, яка любила і шанувала Холодний Яр та його героїчні сторінки історії.
Далі було перейменування вулиці – Пушкіна стала Матвійчука. Ліля розповідає, що з усіх вулиць, які підпадали під декомунізацію, ця найбільш пов’язана з Юліаном. І саме вулицею Матвійчука ходитиме до школи їхня донька Єва.
– Вона розуміє вже, що йде вулицею, названою на честь її батька? – запитую.
– Я їй пояснюю, що ми йдемо вулицею тата зараз. Щоб усвідомлювати прямо глибину, то ще ні. Їй три з половиною роки, от зараз ми з нею вступаємо в той етап, коли вона тільки починає розпитувати такі речі, – говорить Ліля.
Це ще тільки буде попереду. Лілі важко підбирати слова:
– Пояснюю, що тато нас захищає з неба, що він спостерігає. Ми їздимо з нею на кладовище разом уже. Я чекала, коли встановлять постійний пам’ятник, щоб вона звикла, так би мовити, до одного. І тоді вперше її повела туди. Я сама відчула внутрішньо, що готова і що готова вона.
На День Незалежності України 2024 року Юліану Матвійчуку надали звання Героя України.
– Після вручення Героя України побратим сказав мені: «Ліль, ну, от тепер ти зробила все, що могла, для вшанування Юліка».
– Ти погодилася з ним у душі? – запитую.
– Я задумалася. Я не думала про це, поки він цього не сказав. Тому що це для мене не було якимись щаблями чи етапами. Я просто робила те, що відчувала і що вважала за потрібне. Але після вручення мені однозначно стало легше, спокійніше трохи, – зізнається Ліля.
Торік відкрили мініскульптуру, присвячену Юліану. Вона зображена у вигляді бобра з дроном у лапах. Ліля пояснює, що її чоловік мав позивний Бобер і дуже його любив.
– І мені хотілося через оцю ідею взаємодіяти з дітьми та молодшим поколінням у плані пам’ятування. Щоб вони могли через десь такий дитячий, можливо, образ провзаємодіяти й дізнатися історію цього захисника. І я зараз так тішуся, коли мені надсилають фото чи відео, де дітки розглядають Бобра, граються з ним, а батьки пояснюють, про кого і для кого ця мініскульптура.
Ліля зізнається, що в неї виникає багато ідей і вона себе картає, адже тоді хочеться все швидко реалізувати, але сили та часу на все не вистачає. Так спонтанно виник мерч «Бобра» – брелки, піни, шеврони. Говорить, що на них є запит, тому надалі планує вдосконалювати цю ідею.
У планах – пам’яті Юліана зробити барельєфну дошку в Полтаві, втім ще немає остаточного бачення, якою та де вона буде.
– Юлік дуже любив історію, дуже любив педагогічний університет (у Полтаві – ред.). І ми говорили з викладачами, наприклад, що було б добре зробити аудиторію в університеті, яка б мала його імʼя. Мені ця ідея дуже зайшла.
Я запитала, чи пам’ятування є для неї частиною процесу горювання, Ліля відповіла ствердно.
– Я знаю рідних полеглих захисників, які були дуже близькими з чоловіком чи з сином, але їм важко щось робити (для пам’ятування – ред.), бо це ятрить рану, і їм не вистачає ресурсу. Але ж це не означає, що вони не пам’ятають. Мене особисто витягло те, що я почала щось робити. Воно в мене й вигорає зараз насправді, – посміхається.
Говорить, що й не задумувалася про це, але, дійсно, памʼятування коханого – для неї це один зі способів пережити горе, її особиста вдячність за все, що вона зараз має і ким є.
– Мені важко уявити, що я б нічого не зробила. Я зараз думаю, де в мене бралася сила робити щось? Зараз навіть не знаю, як я тоді «зібралася». Коли трапляється в людини горе – в неї є два виходи насправді. Або загубити весь свій ресурс в цьому горі, або відродити його, – Ліля затнулася. – Як би це не звучало жорстко, але люди вміють черпати силу з горя. І це дуже важко… Головне, щоб це не стало потім основою всього життя – шукати постійно горе, щоб черпати з нього силу.
«Вони мені дають відчуття того, що я є рівною їм»
Декілька днів тому Ліля поділилася в соцмережах новиною про запуск колаборації на підтримку підрозділу, в якому служив Юліан Матвійчук, – аеророзвідка SOLOVEY. Запустили лінійки разом із виробником одягу GWEAR (заснований Юрієм Руфом – полеглим захисником зі Львова) та Premier Socks – полтавським виробником шкарпеток.
Ліля зізнається, що теж хотіла б бути військовою, але розуміє, що не може забрати в доньки ще й другого з батьків.
– Я колись комусь із друзів казала, що повстанського духу не виб’єш нічим. Типу, якщо в тебе воно є, то воно й буде… Від себе не втечеш, ти будеш себе постійно гризти. Мені часто кажуть, що я багато чого роблю для військових, для ветеранів. Але мені завжди здається, що цього мало.
Говорить, підрозділ, у якому ніс службу Юліан, – для неї друга родина, одне з того, що морально «витягло» та «витягує» її зараз.
– Вони мені дають відчуття того, що я є рівною їм. І це мене дуже тримає, дуже сильно. Хоча все одно я не перестаю думати про військо.
Окрім волонтерських зборів, Ліля допомагає «соловʼям» із введенням сторінок у соцмережах, із різними поточними моментами. Розповідає, що в рамках підрозділу планують зробити благодійний фонд імені Юліана Матвійчука й «рухати» весь волонтерський напрям через нього.
«У мене є чіткі принципи та цінності»: про громадську позицію
Після втрати Лілія Матвійчук зберегла чи то навіть утвердила свою громадську позицію. Я поцікавилася, чи її активна діяльність – також у памʼять про Юліана, який теж був соціально активним та небайдужим полтавцем, депутатом Полтавської міської ради, багато чого зробив для свого міста. Вона відповіла, що її чоловік завжди казав: «Якщо ти хочеш реальних змін, треба брати це й робити, а не чекати, коли це тобі впаде».
– І він брав це і робив. І якби я не відчувала внутрішньої потреби й ресурсу, щоб щось робити, якби це мене не витягувало, то, мабуть, я б не змусила себе цього робити. Але я в цій своїй активності я змогла знайти себе, змогла проживати своє. Тому мені хотілося бути корисною на місці так, як я можу зараз і настільки можу. І це відчуття теж, зокрема, штовхає до того, щоб робити щось для Полтави, щоб допомагати війську.
Кілька місяців тому Ліля увійшла до складу Полтавського міськвиконкому. Говорить, для неї це не було чимось новим та незрозумілим, адже раніше працювала як помічниця депутата, а також у пресслужбі полтавського осередку ВО «Свобода».
– У мене є чіткі принципи та цінності, які, я знаю, завжди буду відстоювати, незалежно від партійних приналежностей чи то «договірняків» якихось. Я знаю, що на мене це не матиме ніякого впливу з боку. Я буду відстоювати те, що я вважаю правильним, що відповідає моїм моральним переконанням, що відповідає також тим переконанням, яким керувався зокрема і Юліан.
«Мені б важко було працювати в колективі, де б, наприклад, працювали дружини ухилянтів чи самі ухилянти»
Через кілька місяців після втрати Ліля очолила проєкт реінтеграції ветеранів через освітні можливості, а згодом долучилася й до команди полтавського ветеранського центру. Я поцікавилася, чи розглядала вона інші варіанти для роботи, яка не повʼязана з ветеранами.
– Переважну частину мого оточення складали військові, волонтери та ветерани ще задовго до повномасштабного вторгнення. Мені дуже важливо працювати в середовищі, яке мені близьке. Де не тільки ти є підтримкою комусь, а підтримка є і для тебе, – пояснює. – У нас зараз бувають проблеми між цивільними та військовими – є така собі прірва. І я розумію, що мені б важко було, наприклад, працювати в колективі, де б працювали дружини ухилянтів чи самі ухилянти. Тож зараз я не уявляю себе в іншій роботі.
Зараз проєкт реінтеграції тимчасово не працює, уточнює Ліля. Ветерани та члени їхніх родин могли пройти курси за 11 напрямами – від експлуатації дронів до кондитера.
– І для мене насправді найвищим показником дієвості цієї роботи є не просто те, що нам вдалося навчити людей чогось нового, а те, що змогли сформувати певне середовище, певну спільноту, яка продовжує спілкуватися між собою та підтримувати одне одного й після завершення проєкту.
Вона побачила це, коли організували круглий стіл, на який запросили всіх учасників проєкту.
– Це для мене було, як благодать. От цього я хотіла – щоб люди не відчували себе самотніми, щоб вони знайшли тих, із ким вони можуть поділитися чимось, випити кави, поговорити, підтримати один одного.
У ветеранському центрі Ліля займається організацією подій. Пригадує одну групу підтримки дружин загиблих військових.
– Я бачила, як дівчата почали зближуватися, як вони почали ставати середовищем підтримки одна для одної, як вони ділилися своїм болем, своїми проблемами. Те, чим вони не можуть поділитися, здавалося б, із мамою, з кимось із рідних, вони могли поділитися між собою.
І пригадує останню зустріч цієї групи – дружини вже не плакали. Хтось прийшов із тортиком, хтось з іншими смаколиками – вони просто разом проводили час.
– А після того сформували такий собі книжковий клуб, бо одна з учасниць працює у книжковому магазині, і вони читають книги, потім обмінюються прочитаним, своїми думками, рефлексують свої моменти.
Ліля говорить, що зараз дуже важко знайти своїх людей, але це так важливо.
– Якщо в нас зараз хоча б почне формуватися ветеранське середовище, то хлопцям буде легше сюди повертатися, бо вже воно буде, його не треба буде робити наново.
Нещодавно Лілю Матвійчук запрошували до Києва на дискусію про національну ветеранську політику. Говорить, основна теза дуже перегукується з тією, що закарбована на барельєфі Юліану в Холодному Яру й на Алеї Героїв, – «Лише ті, хто проливали та проливають кров за Велику Україну, мають право очолювати і творити її майбутнє».
– Тобто ветерани заслужили право ухвалювати найважливіші рішення в цій країні. Якщо ми не навчимося шанувати полеглих захисників, то що тоді говорити про гідне ставлення до живих, – говорить дружина Героя України посмертно.
Діана СТРАШКО
Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми «Голоси України», яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
