«Полтавська думка» взяла інтерв’ю у 25-річного старшого солдата Івана Чорного з Полтавщини, якому Президент Володимир Зеленський надав звання «Герой України» зі врученням ордена «Золота Зірка» за виконання складного завдання в Авдіївці. Про службу й те, як отримав високу нагороду, військовий із позивним «Берлін» розповів нашому виданню.
На початку війни повернувся в Україну та пішов служити добровольцем
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Іван Чорний, який родом із села Велика Рублівка Полтавського району, був за кордоном – у Польщі. У Вроцлаві чоловік три роки працював майстром на заводі, а також займався футболом.
Вирішив повертатися до України, бо переживав за своїх рідних. Проте, коли зібрався в Україну, близькі спочатку не хотіли, щоб він приїжджав:
– У мене було хороше, стабільне життя, я собі подорожував, займався своєю справою. Коли я їхав в Україну, мені всі дзвонили й казали, щоб я цього не робив. Я просто вимкнув телефон і ввімкнув, коли був уже в Україні.
Іван Чорний одразу вирішив іти добровольцем до війська:
– 25 лютого я приїхав в Україну, але мене з перших днів не взяли (в ЗСУ – ред.), бо черги були великі, а я не мав бойового досвіду. У березні я попросився у 116-у бригаду, вони взяли мене в роту охорони. 14 березня 2022 року прийняв присягу.
Спочатку військовий охороняв важливі об’єкти Полтавської області, а в січні 2023 року його підрозділ відправили на Бахмутський напрямок.
– Спершу, як ми їхали на Бахмутський напрямок, я трохи обманув (рідних – ред.), сказав, що ми їдемо в Суми охороняти військову частину. Потім я близько 7 днів не виходив на зв’язок. Прийшов до медиків (у них був Starlink) і набрав сестру. Вона почула вибухи, стрілкотню, тоді я зізнався, що на Бахмутському напрямку. Трагедії з цього не робили, я завжди налаштовую своїх рідних, що все буде добре. Сестра мені сказала, що коли приїду додому, то мені від неї влетить, – сміється. – Особисто я вів бої в селі Парасковіївка Бахмутського району, там отримав перший бойовий досвід. Ми боролися з «вагнерами» та змогли утримати позиції. Потім нас вивели на відновлення, а за місяць знову повернули в Донецьку область. Далі я був на Мар’їнському напрямку аж до липня. Там ми виконували різні задачі, але я можу розказати лише про мінування. Про все інше я не можу розповісти.
На тих мінах, які встановила бригада Івана, підірвалася велика кількість російської техніки.
«Берлін» зізнається: коли проходив перші бої, було хвилювання, але він зміг із цим впоратися.
– Я чоловік, треба було приймати виклик. Із цією думкою йшов виконувати задачі. Бо завжди думав: «Хлопці ж виконують задачі, значить, і я повинен бути мужнім і не боятися». Зараз уже є досвід, звик. Тепер більше думаю, що зробити, як виконали задачу, аніж про страх. Також допомагали хлопці! У нас гарний колектив, ніхто соплі не розпускав, ми трималися позитивно, жартували. Ця загальна атмосфера давала нам хороший бойовий дух! У мене хороші взаємини були і з побратимами, і з керівним складом.
У липні 2023 року його підрозділ перевели в Авдіївку, де «Берлін» воював до листопада – відбивав штурми російських військових та натомість штурмував їхні позиції, керував дронами, мінував, поки не дістав поранення.
Став Героєм України
Іван Чорний отримав звання Героя України за те, що в Авдіївці виконав складне завдання – самотужки захопив позиції росіян.
– Це сталося з 19 на 20 жовтня 2023 року, – згадує військовий. – Тоді був один із наймасштабніших штурмів Авдіївки – велика кількість техніки та ворогів, масивні артилерійські та мінометні обстріли, скидали «фосфор», працювала авіація. Я був у Бахмуті, Мар’їнці, але те, що відбувалося в Авдіївці – це дуже важко. Ми штурми відбили, і треба було відновити мінну смугу, яку я робив. Бо після тих штурмів вона була пробита, існував ризик, що ворожа техніка проїде до наших позицій. А проти техніки ми б могли вже нічого не зробити. Тому це була важлива задача.
Сапер Іван Чорний мав замінувати смугу, а інші бійці – штурмувати й ліквідовувати росіян. «Берлін» пояснив, що перед мінуванням треба було ще попередньо вибити противників із позицій, бо між українцями та росіянами була дуже маленька відстань – близько 20 метрів.
– Оскільки це було відкрите поле, виконати завдання було важко, – продовжує розповідь військовий. – Бо одразу, як виходиш із посадки, з окопів, потрапляєш під стрілецький вогонь. Цим завданням займалися різні групи, але невдало.
Тоді в Івана виникла ідея – відвернути увагу російських військових дроном і спробувати виконати завдання одному, адже групою йти було ризиковано.
– Ми обговорили це з командиром, він погодив. Коли дрон низько полетів, я з автоматом вискочив із посадки, заскочив їм на спину й ліквідував велику кількість ворогів, зокрема й ворожого снайпера.
Окрім того, 5 людей Іван Чорний взяв у полон. Коли він підходив до ворожих позицій, його здалеку прикривав побратим, а тоді допоміг вивести полонених. До речі, потрібну ділянку «Берлін» замінував ще до того, як взяв у полон противників.
– Я брав їх у полон за метрів 200 від наших позицій, далеченько в них у тилу. Біля мінної смуги тільки один залишився живий, усіх інших мені вдалося знищити, покласти міни на проходи, які вони пробили. Цього живого взяв у полон. Через кілька годин, коли стемніло, він розповів, де є ще один. Але коли я туди пішов, їх було четверо. Вони здалися в полон і викинули зброю, бо не почули, як я до них підійшов, не знали, скільки нас, де ми розташовані.
Ми допитали цих полонених, вони виявилися дуже цінними. Показали, де дислокується велика кількість техніки, яка була згодом уражена. Це підтверджений факт.
Іван Чорний охороняв полонених до ранку, поки не приїхала машина, яка їх забрала, говорив із ними на різні теми. Військовий каже, що серед них були зокрема й колишні в’язні з підрозділу «Шторм Z»:
– У вихідців з тюрми були величезні строки – понад 10 років. Після звільнення з тюрми вони воювали пів року, їм давали амністію – наче й не було судимості, платили гроші, вони тому й ішли.
Були й цивільні росіяни, які подалися воювати в Україну тільки через гроші:
– Росіяни з Владивостока, Чити казали, що в них там таких грошей не заробиш. Один із них мені розповів, що поки вони були в Росії, їм виплачували по 30 тисяч рублів, а коли вони поїхали в Україну й були тут понад два місяці, їм взагалі нічого не платили. Сказали, виплатять тільки в тому випадку, якщо вони візьмуть Авдіївку. Одному хлопцю взагалі був 21 рік, у нього дівчина, а він поїхав в Україну, щоб грошей заробити. Саме він розказав і показав, де стоїть техніка, де зв’язок із командиром, іншу важливу інформацію.
Мотивації як такої у них немає, там просто дурість і нерозуміння. Прийти за гроші в чужу країну – я ніколи цього не зрозумію!
Іван Чорний каже, що російським військовим добре промивають мізки. Бо вони питали в нього, чи він не бандерівець, чи не буде їм відрізати руки та ноги.
– На це я лише поставив їм риторичне питання, чи вони зовсім кінчені?
Коли росіяни зрозуміли, що їх ніхто бити та катувати не збирався, то заспокоїлися.
«Полтавська думка» запитала в Івана Чорного, як його рідні сприйняли те, що він отримав звання «Герой України» та що для нього особисто означає таке досягнення. Він відповів:
– Спершу мене привітав Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний (на той час саме він обіймав цю посаду – ред.). Мені надіслали відео від нього, в якому він мені подякував за те, що я зробив в Авдіївці. Я показував це відео рідним, це було дуже круто й емоційно! Їм за мене не соромно, для мене це найважливіше!
«Берлін» додає, що отримати звання Героя України для нього – велика честь:
– Отримати цю найвищу в державі нагороду за таких подій – у мене просто слів немає! Це історія, велика честь і мотивація! Сподіваюся, що ця історія стане прикладом, дасть комусь мотивацію й відбере страх армії, люди будуть долучатися й підтримувати армію й тил.
Із побратимами
Як дістав поранення та що є найважчим на війні
Після цих подій Іван Чорний кілька разів ходив на штурми, і під час одного з них отримав поранення.
– Була втрачена позиція, на якій я раніше тримав оборону, і треба було її назад відбити. Ми зранку вийшли на штурм, але він був невдалим, бо ми потрапили під дуже сильний обстріл. Стався вибух від пострілу танка – осколок потрапив мені у ногу. Я отримав наказ виходити на евакуацію.
У військового вистачило сил, щоб самостійно пройти 1,5 кілометра до точки евакуації.
– Там мене вже машиною забрали хлопці. Вони їхали під обстрілами, за що я їм вдячний. Вони мене вивезли до Очеретиного, де я потрапив до медиків, мені надали допомогу, далі – поїхав у шпиталь.
Лікування тривало місяць, ще місяць – психологічна реабілітація, а тоді – чоловік повернувся на службу. Зараз Івана Чорного перевели в 10 гірсько-штурмову бригаду, де він продовжує служити.
Ми поцікавилися у співрозмовника, що б він порадив чоловікам без бойового досвіду, яких зараз мобілізують до війська.
1. Він каже, що за 2,5 роки великої війни чоловікам уже слід було чомусь навчитися, опанувати навички, які можуть знадобитися під час служби:
– Наприклад, можна навчитися керувати БпЛА або у чомусь іншому стати спеціалістом. Бо війна – це не лише з автоматом бігати! Дуже багато різних напрямів, тому треба чомусь навчитися, щоб стати корисним.
2. Не боятися й не слухати те, що розповідають про армію, нібито там все дуже погано й усіх обов’язково вб’ють.
3. Оскільки зараз практично в кожного є знайомий чи друг, який служить чи має бойовий досвід, треба спілкуватися з такими людьми, дізнаватися важливі моменти, а також дивитися навчальні відео, тренуватися.
Іван Чорний розповів «Полтавській думці», що для нього стало найважчим під час війни:
– Важко під час бойових дій – це чекати, коли ніч, темно й тихо. Бо тоді не розумієш, що буде далі, це така морально гнітюча річ. А коли був бій чи артобстріли, то є якесь розуміння, що трапиться далі, бо росіяни по книжці воюють.
Найважча тема – коли друзі гинули практично на очах, коли з ним тільки розмовляв, а через пару годин виносиш його… Навіть говорити про це важко… Одному хлопчині всього 20 років було. Це мій друг Влад, який загинув в Авдіївці.
Попри все, Іван прагне зберігати позитивний настрій:
– Ми ж всі прийшли в перші дні добровільно! Ніхто з нас не нагнітає, паніки та трагедії не робить. На жаль, багато хлопців загинули, це були наші друзі. Дуже боляче, бо це сміливі, молоді хлопці та старші, в кого діти є. Вони дійсно Герої! Як будемо говорити, що все погано й нас усіх уб’ють, то краще від цього не стане. Тримаємося позитивно!
Я дуже вдячний всім, хто бореться та бере участь! Завжди велика повага до волонтерів, до тих, хто підтримує армію, і, звісно, до хлопців, які ТАМ. От ми зараз з вами спілкуємося, а вони відбивають штурм!
Іван з 23-річним другом Максимом, який теж повернувся на початку війни з-за кордону та пішов воювати
25-річний Герой України вірить у нашу перемогу:
– Це буде нелегко, нескоро, але перемога буде! Буде, коли ми всі будемо разом об’єднуватися, підтримувати й армію, й один одного. Саме тоді матимемо краще життя, й не треба буде їхати в інші країни, шукати кращої долі. Буде все добре, але спершу треба боротися, за такою боротьбою будуть кращі часи сто відсотків!
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
