Нова українська культура памʼятування тільки починає формуватися. Але вже зараз можна говорити про те, що «памʼятати» – це процес складний, динамічний і визначальний. Багато думок щодо цієї теми прозвучали на великій публічній дискусії щодо меморіалізації, організованої культурною аґенцією «Терени» 27 лютого в Полтаві.
Одна з учасниць розмови, докторка філософських наук і кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Оксана Довгополова пригадала, як у 2022 році після деокупації Київщини почали виникати ідеї памʼятування. Втім тоді вона та її колеги наполягали, що для цього ще зарано, подія ще не завершилася й незрозуміло, коли завершиться. Мовляв, єдине, що поки що можна робити, – це документувати. Зрештою, вони змінили свою позицію – працювати з памʼяттю треба вже тут і зараз. Не тільки зберігати, а створювати нову свідому культуру меморіалізації.
Формування культури памʼяті – це, можна сказати, постійний процес, у якому не можна буде колись поставити крапку, вважає голова громадської організації «Вшануй» Катерина Даценко. Це такий елемент розвитку, пошуку та знаходження фактично самих себе – й кожному окремо, й усім разом як спільноті. Водночас важливо розуміти, навіщо це робити.
«Хтось, наприклад, пам’ятає для того, щоб не забути, а хтось пам’ятає, бо хоче передати це наступним поколінням. І це мені про різні речі», – вважає Катерина Даценко.
Один з учасників дискусії, фахівець у сфері архітектури та засновник ініціативи «Незнаному воякові» Іван Щурко впевнений, що памʼятати – це те, що значно більше потрібно саме живим.
«Добрі практики, добрі форми, добрі інструменти вшанування та памʼятання полеглих потрібні нам. І вони потрібні майбутньому – тому майбутньому, за яке вони боролися, за яке вони загинули», – поділився думкою він.
Переосмислювати й надавати сенсів
Динаміка памʼятування – це ще й про переосмислення. Громадська діячка, дружина Героя України посмертно Лілія Матвійчук розповіла, що в пам’ять про життя чоловіка вона вважає важливим робити саме те, що було дотичним до нього. Вона розповіла про мініскульптуру у вигляді бобра, яку присвятили памʼяті Юліана Матвійчука й поставили біля Лялькового театру в Полтаві. «Бобер» – таким був позивний Юліана, а також його тотемна тварина, розповіла Лілія.
«Коли ми її (мініскульптуру – ред.) встановлювали, то я була готова до того, що не всі це зрозуміють. І було багато тих, хто не зрозумів: як це, вшанувати пам’ять Героя у вигляді тварини?
Це було саме якраз про переосмислення об’єктів вшанування, до яких можна доторкнутися, які можна побачити, які можна просканувати, почитати історію Героя. І найголовніше – це було зроблено насамперед на майбутнє для комунікації й контакту маленьких поколінь, наших дітей із цією скульптурою. Щоб у такий лагідний, я б сказала, спосіб дізнатися історію Героя без цих загальних фактів про загибель, смерть, які обтяжують, яких у нас зараз і так дуже багато. І дітям це треба якось пояснювати», – вважає дружина полеглого захисника.
І коли багато фізичних об’єктів будуть переосмислювати й надалі, це буде вибудовуватися в якусь єдину стратегію, яка буде підлаштовуватися під час, впевнена Лілія.
Варто згадати, що нещодавно відбувся забіг пам’яті Юліана Матвійчука та полеглих захисників України. Його в Полтаві організували вже вдруге. Долучилося близько трьох сотень учасників, зокрема й діти, крім того, збирали кошти, щоб закрити деякі потреби побратимів Юліана з підрозділу аеророзвідки «Соловей».
«Нам дуже важливо зараз формувати цю культуру (памʼяті – ред.) у суспільстві, щоб вона не стала формальністю. Ми повинні говорити про історії військових, про кожну окрему родину, про кожен досвід окремий. Говорити чесно, говорити об’єктивно», – вважає Лілія.
І саме персоналізовані історії, на її думку, здатні достукатися до окремих людей у нашому суспільстві.
У реалізації нинішньої культури памʼятування важливо уникати «сліпого» копіювання – словом, робити, як у когось, як десь. Доцент кафедри архітектури та дизайну Тарас Руденко наголосив, що таке копіювання не створює сенсу.
«Не просто банально – роздруківка, фотографія, коли народився-помер, а створення якогось сенсу, для того, щоб цей витвір мистецтва міг транслювати щось на майбутнє, ті цінності, за які людина віддала життя», – пояснив Тарас Руденко.
Кожен окремий кейс ушанування пам’яті – це цеглина в формуванні державної політики, підкреслив він.
Тарас Руденко також наголосив, що загалом процес ушанування памʼяті строковий – короткострокові, середньострокові та довгострокові рішення – і він повинен мати певну політику, якої, втім, ще немає.
Щодо питання памʼяті розрізняють тактичну та стратегічну колаборації. Йдеться про меморіалізацію через співпрацю. Докторка філософських наук Оксана Довгополова пояснила, що стратегічна колаборація формуватиметься вже після завершення історичних подій.
Вона вважає: поки війна не закінчиться, не може бути національного меморіалу, зокрема тому, що «ця мова ще виробляється, вона створюється». Зараз українці ще не можуть уявити, якими словами будуть розповідати історії памʼяті.
Утім зараз уже можна створювати тактичні колаборації заради спільної мети.
«Коли ми перебуваємо всередині подій і коли існує гостре розуміння, бажання щось робити тут і зараз, то це – тактична колаборація, яка відповідає за демонстрацією солідарності. Коли нам хочеться показати, що ми чуємо, ми розуміємо ваш біль. Коли треба працювати з терапією, допомогати людям якось впоратися з горем, зрозуміти, що робити та як жити далі. Коли треба якось мобілізуватися в ситуації відчаю. Це тактичні колаборації, які дуже важливі й дуже необхідні, тому що люди не мають почуватися наодинці зі своєю бідою», – Оксана Довгополова.
Як приклад тактичної колаборації вона згадала про ініціативу «Стіл памʼяті» – щороку 29 серпня в День пам’яті Захисників України заклади, організації та установи в усій країні резервують столики, щоб ушанувати полеглих захисників. Для пересічних жителів нашої держави це перестало бути чимось незвичайним, стало частиною повсякдення.
«Для українців зараз це те, чим ми живемо щодня. І це і є тактична колаборація», – підсумувала пані Оксана.
Помилок не уникнути
Як же не ухвалити незворотних і очевидно невдалих рішень під час реалізації культури памʼяті – таке питання підняла модераторка дискусії, журналістка Анастасія Мацько. На що фахівець у сфері архітектури Іван Щурко відповів, що універсального та простого рецепта, на жаль, немає. У час максимального емоційного напруження, ми точно зробимо багато помилок, частина з яких, імовірно, буде незворотною та призведе до знецінення певних процесів, наслідки яких ми відчуємо в перспективі часу, вважає експерт.
«У багатьох школах вирішили ці дошки робити з чорного граніту, в такій цвинтарній естетиці. Багато дослідників простежують таку тенденцію, що діти не зупиняються біля цих стін із чорними дошками, а насправді рефлективно намагаються пробувати ці місця. Тобто є певне емоційне відторгнення. І це не тільки діти, але це вже і вчителі. Й оця цвинтарна естетика в школах, яка там стихійно з’явилася, вона вже має якісь деструктивні наслідки. Ми ще до кінця їх не усвідомлюємо.
Я боюся, що подібне можемо отримати й з військовими кладовищами, коли там також домінує ця гнітюча чорна естетика, коли там відсутня символіка світлої пам’яті», – пояснив Іван Щурко.
Співзасновниця Платформи пам’яті «Меморіал», де зібрані історії тисяч полеглих захисників, Гаяне Авакян поділилася власним досвідом роботи з памʼяттю. Її команда працює над нематеріальним памʼятуванням.
«Наприклад, ми показуємо історії героїв на торговельних центрах. У нас на екранах щодня транслюються історії героїв. Або коли ви, можливо, їдете з Полтави до Києва в інтерсіті ви бачите ці історії, які ми теж щомісяця оновлюємо й показуємо нових і нових Героїв. Або, можливо, коли ви приходите 29 серпня в заклади в Полтаві й бачите столики, зарезервовані для найсміливіших серед нас. Ми намагаємося знайти гнучку форму, яка вмістить у собі цю величезну втрату. Тобто дуже складно масштаб втрати персоналізувати в монументальних формах. Але ми маємо шукати якісь ритуали та способи, як дуже гнучко, але при цьому персоналізовано говорити про людей, яких ми втратили», – зазначила Гаяне.
Водночас Іван Щурко впевнений в актуальності саме монументальних форм уже зараз, хоч нинішня культура памʼяті через архітектуру – на досить зародковому рівні. Він згадав про вояцьку могилу, привела його у свій військової некрополістики, – памʼятник на могилі стрільця Галицької армії. Його поставили в 1935 році на сільському цвинтарі.
«І на тому пам’ятнику є епітафія, напис: “Тут мріє стрілець Данило Рисик про кращу долю України“. Не помер, не загинув, не лежить – він нас запрошує через цю епітафію розділити з ним мрію про кращу долю України. І подібних прикладів, коли ця пам’ять про загиблих українських вояків просто кричала через пам’ять, я зустрічав десятки! Я переконаний, що пам’ять у камені є також важливою частиною української культури пам’яті. Інша річ, що це не може бути рандомне нагромадження каменю. Це не може бути хаос. Це має бути дуже чітка, кристалізована форма, яка буде до нас промовляти», – розповів фахівець у галузі архітектури.
Памʼятування – це не щось нове, існує поняття тяглості поколінь – нерозривний зв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім, що забезпечує передачу культурних традицій, цінностей, історичної пам’яті та досвіду від предків до нащадків.
«Ми ще не відшукали ці пазлики нашої меморіальної культури, ті елементи, котрі могли би бути носіями саме української історії, української традиції, і тому ми продовжуємо, культивуємо, на жаль, багато цих радянських практик», – такої думки Іван Щурко.
Гаяне Авакян зауважила, що зараз українська культура пам’яті багато в чому протиставлена:
«Ми не хочемо, щоб вона була з цим радянським присмаком, щоб вона була скопійована з якихось моделей із-за кордону. Тому для нас важливо будувати щось своє, унікальне. Мені здається, що унікальність цієї нової пам’яті в тому, що ми її будуємо, по-перше, в дуже диджиталізованому світі, по-друге, ми її будуємо просто під час війни».
Фото: культурна аґенція «Терени»
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
