Київщину й Харківщину Голодомор вразив найбільше. А Полтавщина до 1937 року входила до складу Харківської області.
Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. Цього року свічка пам’яті має замиготіти під час загальнонаціональної хвилини мовчання у вікнах українців 23 листопада о 16:00.
Про причини Голодомору 1932-1933 років та його наслідки для українського народу розповіла «Полтавській думці» докторка історичних наук, професорка кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені Короленка Людмила Бабенко.
Фото з фейсбук-сторінки Людмили Бабенко
У 20-х роках Радянський Союз розпочав величезну за своїм розмахом політику індустріалізації, намагаючись наздогнати розвинуті капіталістичні країни, аби постійно не залежати від них у купівлі обладнання та техніки. Але все ж на початку треба було за кордоном закуповувати обладнання для заводів, які будували в державі в ті роки. Також була необхідність наймати західних фахівців – інженерів, конструкторів, кваліфікованих робітників, які б навчали місцевих у радянських республіках працювати з новими технологіями.
– Для цього потрібна була тверда валюта – хліб, зерно. Це був єдиний товар у розпорядженні більшовицької влади, що мав незмінний попит на зовнішньому ринку, – каже Людмила Бабенко.
Тому держава вирішила, що для потреб індустріалізації треба заготувати якомога більше зерна. Але влада розуміла, що не зможе змусити селян продавати їй хліб за низькими цінами. Тому в 1927 році Йосип Сталін і його поплічники запропонували відмовитися від нової економічної політики (НЕПу), яка містила елементи ринкової економіки.
Людмила Бабенко пояснює, що для Йосипа Сталіна й тоталітарного режиму важливо було покінчити з селянами-власниками. Селянин, що був приватним власником, не міг бути слухняною маріонеткою в руках держави, бо він із нею міг працювати лише на засадах купівлі-продажу (ринкові відносини). І держава була змушена в нього купувати хліб.
Тому виникла ідея створення колгоспів. Держава доводила колгоспам план – і його в обов’язковому порядку слід було виконувати.
На початку 1928 року склалася криза хлібозаготівель. А державі потрібно було будь-що зібрати потрібну кількість хліба, щоб не зірвати плани індустріалізації, закупівлі техніки та обладнання й найму кваліфікованих інженерів.
Більшовицька партія запропонувала повернутися до політики воєнного комунізму – примусового відбирання хліба в селян, що й робили раніше, на початку становлення більшовицької влади в Україні – в 1918-1919 роках.
Уперше прозвучала ідея про те, що країні потрібна друга революція. Йосип Сталін називав її «революцією зверху» і хотів переломити свідомість селян, щоб перетворити одноосібників на колективні господарства, усуспільнити приватну власність – землю, худобу, знаряддя праці, реманент.
Таке колективне господарство нагадувало державне підприємство, яке працюватиме під жорстким наглядом влади й зобов’язане буде виконувати план.
Селяни мали працювати не за гроші, а за трудодні. За кількість напрацьованих протягом року днів вони отримували натуральну оплату – хліб та все інше, що вироблялося в колгоспі.
– Селяни стали заручниками цієї політики. Поки влада намагалася агітувати за колективізацію, селяни відгукувалися щодо неї дуже неохоче, – коментує історикиня.
Тоді більшовицька партія в листопаді 1929 року ухвалила рішення щодо переходу до суцільної колективізації, яку здійснювали з примусу. В Україні колективізацію планували завершити у 1932 році. Спеціально створені комісії зі хлібозаготівель їздили країною, змушуючи місцеву владу та селян збільшити кількість хліба, який вони віддавали державі.
Селяни обурювалися та бунтували, бо не хотіли віддавати те, що виробили власною працею, дехто навіть саботував процес, наприклад, засівав менше орних земель. Колективізація йшла дуже повільно.
Тоді Сталін оголосив, що в селах «засіли контрреволюціонери», які агітують проти колективізації. Таким ворогом назвали куркуля – заможного селянина, який володів господарством фермерського типу з найманими працівниками. Але куркулів було не більше 5% в українському селі, тож насправді вони не могли впливати на хід колективізації.
Попри це, куркулів вирішили виселяти з сіл, конфіскуючи їхнє майно. Підрахунки по Полтавському округу свідчать, що лише за лютий-березень 1930 року з округу виселили 519 селянських родин, а це – 2850 людей.
За словами Людмили Бабенко, розкуркулення перетворилося на справжні репресії проти заможного селянства й «середняків» на селі.
З 1930 до 1932 року Полтавщиною та всією Україною прокотилася хвиля повстань проти колективізації.
Згодом більшовики почали контролювати як працю селян, так і те, які продовольчі запаси вони мають у своєму господарстві. Щоб покарати селян, які не виконували непосильні плани хлібозаготівель, 7 серпня 1932 року ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». У народі постанову називали законом «про п’ять колосків».
Він передбачав, що селянина, який не мав чим годувати сім’ю, тож вимушений був збирати в полі колоски, могли розстріляти. Адже він займався «розкраданням соціалістичної власності». Це ще більше погіршило становище селян, і в 1932 році в багатьох сім’ях уже нічого було їсти.
Крім того, держава запровадила так звані «чорні дошки», їх вивішували біля сільських рад. На цих дошках розміщували оголошення про те, хто не виконав план хлібозаготівель.
«Чорна дошка» у «Більшовику Полтавщини», 12 вересня 1932 року. Фото: Державний архів Полтавської області
Ті села, які на ці дошки потрапляли, були приречені на голодну смерть. У крамниці цих сіл не завозили продовольчих та промислових товарів. Із тих складів і кооперативних крамниць, де запаси були, їх просто забирали, а крамниці закривали.
На Полтавщині першими селами, які занесли на «чорні дошки», стали: село Лютенька Гадяцького району, Кам’яні Потоки Кременчуцького району, Савинці Миргородського району.
Держава за невиконання плану влаштовувала товарні блокади не лише для окремих сіл, а й для цілих районів. Під товарною блокадою на Полтавщині опинилися Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишенківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Решетилівський, Оболонський райони, де проживали десятки тисяч людей.
Варто звернути увагу, що перші відомості про «чорні дошки» з’явилися в опублікованих документах лише наприкінці 1990-х років.
Люди, доведені до відчаю, їли мишей, щурів, котів, собак, горобців, ворон, жаб; збирали бур’ян і пекли з нього оладки чи готували вариво; кору дерев перетирали на дрібний порошок і використовували як борошно.
Коли ухвалили закон «про п’ять колосків», більшовицька влада запровадила і натуральні штрафи. Вважалося, що селяни, які не виконують плани хлібозаготівель, насправді приховують хліб і продукти. Тому створювали буксирні бригади з активістів (партійців, комсомольців). Вони ходили селянськими дворами й загостреними металевими палицями (щупами) протикали глиняні та земляні долівки, розвалювали печі й комини у пошуках хліба. Членам буксирних бригад віддавали 15% від загальної кількості вилученого хліба.
– Це була така плата, я б назвала це 30 срібняками, за які Юда колись продав Христа. Активісти, відбираючи останнє в односельців, завдяки цьому виживали, – говорить науковиця.
Буксирні бригади забирали всю їжу, яку знаходили (сушені фрукти, крупи, квасолю, овочі), а також могли грабувати людей – забирати речі, одяг, посуд і цінності, які їм сподобалися. Так розбещували іншу частину селян, які прийняли «правила гри» радянської влади.
Активісти, державні службовці, робітники та студенти мали пайки, не отримували їх тільки селяни.
Траплялися в Україні, й зокрема на Полтавщині, випадки канібалізму – батьки їли дітей, діти – своїх братів чи сестер.
Раніше ми писали, що в Україні за канібалізм було засуджено близько трьох тисяч людей. Проте кількість тих, хто був причетний до канібалізму, може бути в рази більша.
Працівниця Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Кузьменко коментувала «Суспільному», що люди навіть організовували цілі цехи з перероблення людського м’яса. За її словами, в Полтаві недалеко від Південного вокзалу в часи Голодомору з’явилися ятки, де продавали пиріжки з м’ясом та холодець. І зрештою там знаходили людські рештки.
– Очевидці розповідали про доведених до відчаю опухлих людей, які найчастіше втрачали розум. Це було страшно, – розповідає професорка Людмила Бабенко.
У селах, охоплених голодом, люди вмирали в будинках, а інколи й прямо на вулицях. Сільська рада виділяла когось із селян, у кого був кінь і підвода, щоб збирали трупи. Померлих звозили до братських могил і ховали, часто навіть не реєструючи. Саме тому важко встановити точну кількість померлих та ідентифікувати їх за іменами.
Люди помирали прямо на вулицях. Фото: музей Голодомору
Люди часто намагалися втекти з сіл у міста, де продовольча ситуація була кращою. Там селяни жебракували на вокзалах і вулицях. Але це не було просто: навколо сіл і районів, що голодували, влаштовували блокади – виставляли міліцію та воєнізовані формування Державного політичного управління, які не випускали людей. Оточені в кільце селяни та їхні діти були приречені на смерть.
Людмила Бабенко констатує, що до організації Голодомору у 30-х роках ХХ століття були причетні як керівники СРСР та України, так і місцеві керівники – починаючи від сільради й закінчуючи обласною владою.
– Місцева влада найчастіше була слухняним гвинтиком великого державного більшовицького механізму й виконувала розпорядження та постанови від Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків, – зазначає наша співрозмовниця.
Відповідальними за реалізацію Голодомору в масштабах Української республіки були перші особи Комуністичної партії України Станіслав Косіор і Павло Постишев, які в цей період перебували на посадах першого і другого секретаря ЦК КПБУ.
Були поодинокі факти допомоги селянам із боку голів колгоспів. Вони інколи, ризикуючи власною свободою (бо нерідко їх заарештовували й карали після цього), наважувалися з колгоспного посівного фонду дати трохи зерна селянам.
Ситуація почала налагоджуватися лише під час посівної кампанії 1933 року. Коли настав час обробляти колгоспні поля й засівати їх, виявилося, що села знелюднені, а ті люди, які залишилися, були дуже знесилені. Серед селян панувала апатія і байдужість до того, що їх оточує.
– Селяни перебували у стані фізичного та психологічного виснаження, – зауважує науковиця. – Чому українці зараз не такі, які були до встановлення більшовицької влади й колективізації? Куди поділася козацька вдача і любов до свободи та власної незалежності? Людина, яка пережила голод, зламана психологічно. Медицина та психологія говорять про те, що нічого так не спотворює поведінку людини і її людську подобу, як голод. Якщо треба довести людину до стану покірності, щоб вона за шматок хліба могла вбити чи займалася канібалізмом, треба морити її голодом. Влада це і зробила.
Проте все ж у 1933 році в найбільш постраждалих колгоспах влада організувала громадське харчування. Щоправда, воно в основному діставалося активістам та керівникам, а звичайні селяни рідко мали доступ до цих пайків.
Тоді ж почали говорити про те, що потрібно з урожаю 1933 року видати селянам хоча б мінімальну норму на трудодень. Бо більшовики побачили, що українське село вмирає й не може виконувати те призначення, яке на нього покладала влада, – не давало хліба.
Колективізація українського села завершилася наприкінці 30-х років. Наприклад, на Полтавщині створили 1800 колгоспів (це 70% усіх селянських господарств).
– Селяни опинилися у стані кріпацтва, бо не могли отримати ні економічної, ні юридичної свободи. Вони не отримували паспортів, повинні були й надалі працювати у колгоспах, без дозволу правління колгоспу не могли покидати місця праці, – розповідає професорка.
Так селяни перестали бути власниками, а стали найманими працівниками в колгоспі. А все, що виробляв колгосп, належало державі.
Поодинокі неколективізовані селяни, не витримуючи податкового тиску та знущань сільської влади, йшли на будови перших п’ятирічок у містах і так рятувалися.
Більшовицька влада не була зацікавлена у підрахунку точної кількості жертв Голодомору 1932-1933 років. Тому довгий час дослідникам доводилося зіставляти багато архівних даних, перевіряти списки сільських рад, збирати усні свідчення.
Не так давно вважалося, що в Україні кількість загиблих від Голодомору становила близько 10 мільйонів українців (разом із ненародженими та тими, хто мігрував). Однак Інститут демографії та соцдосліджень імені Птухи Національної академії наук, вивчивши документи, оприлюднив іншу цифру – 4,9 мільйона українців. Дехто з дослідників вважає, що кількість жертв – 3,9 мільйона. Але у будь-якому випадку це величезні втрати для українського народу.
Фото: Музей Голодомору
У медичних документах 1932-1933 років, які зберігаються в архівах, зазвичай причиною смерті людей зазначали «фізичне виснаження», «загострення хронічної хвороби», реєструвалися отруєння різними сурогатами. Адже люди, які були доведені до відчаю недоїданням, вживали непридатні для організму речовини як їжу. Рідко можна було зустріти запис «помер(ла) від голоду», бо такі документи просто знищували або переписували.
– Є документ, знайдений в архіві, де лікар, очевидно помилившись, написав у графі «Причина смерті» – українець. Це показовий випадок. Бо, як було очевидно, Голодомор – це була війна проти українського народу й українського селянства, – наголошує історикиня.
У 1944 році поляк Рафал Лемкін, юрист за фахом, сформулював поняття «геноцид» і запропонував внести його у статутні та правові документи ООН. Як геноцид він навів приклад Голодомору в Україні. Але Радянський Союз категорично заперечував і саботував цю юридичну норму.
Велике значення для дослідників мало відкриття у 2007-2008 роках засекречених архівів Служби безпеки України. Багато архівних документів розпорядчого характеру вказували на те, що політика колективізації і як наслідок – Голодомор – були сплановані Радянським Союзом.
Межі найбільш жорстокого геноциду в Україні збігалися з межами тих територій, де найбільше розвивався антибільшовицький повстанський рух. Київщину й Харківщину Голодомор вразив найбільше. А Полтавщина до 1937 року входила до складу Харківської області.
За інформацією професорки Людмили Бабенко, жертвами Голодомору на Полтавщині стали близько 1 мільйона людей. Найбільше постраждали від голоду Кобеляцький район (там вимерло 36% жителів), Решетилівський (34,5%), Глобинський (33%), Котелевський (30%), Шишацький (22,5%). У решті районів цифри коливалися від 10% до 20% жителів, які померли голодною смертю.
За наявними даними, в селі Ламане Решетилівського району від голоду померли 557 селян, у Мануйлівці Козельщинського району – 500, у Максимівці Кременчуцького району – 400. У селі Яреськи на Шишаччині у 1932-1933 роках населення зменшилося з 1500 жителів до 700, у селі Мачухи під Полтавою – з 2000 до 1000.
У 2006 році Законом України Верховна Рада визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. У 2008 році за ініціативою президента Віктора Ющенка по кожній області випустили «Національні книги пам’яті жертв Голодомору».
Нагадаємо, 23 листопада у Полтаві вшанують пам’ять жертв Голодомору.
На головному фото – обоз з хлібом в Миргороді. Джерело: adm-pl.gov.ua
