Кременчуківка Альона Душенко понад 10 років працювала журналісткою видання «Кременчуцький Телеграф», а тепер вона одягнула військову форму і разом із побратимами боронить Україну на Покровському напрямку. Першим її місцем служби стала 107-ма реактивна артилерійська Кременчуцька бригада, нині – 91-й окремий протитанковий батальйон. До Дня журналіста «Полтавська думка» поговорила з військовою з позивним «Братішка» про її рішення приєднатися до армії, взаємодію з бійцями в підрозділі та труднощі, які постають перед дівчиною у війську.
– Розкажи про свою роботу журналісткою. Чому обрала для себе таку професію? Як довго працювала у цій сфері?
Перші кроки написання статей були ще у школі. У шкільній газеті Кременчуцької гімназії № 16 писали новини з життя школи, вірші та уривки з нотаток учнів. З журналістами я співпрацювала як громадська активістка та пресаташе місцевого осередку політичної партії ВО «Свобода». Професійною сходинкою став «Кременчуцький Телеграф» у 2014 році, де й досі маю можливість публікувати матеріали, щоб не втратити журналістський хист.
Я розпочинала з матеріалів про спорт та початок російсько-української війни, але, розуміючи, що журналіст має бути універсальним і всі теми між собою взаємопов’язані, вивчала й інші теми.
Спеціалізація на спортивній тематиці дала мені поштовх працювати з футбольним клубом «Кремінь», баскетбольним клубом «Кремінь», хокейним клубом «Кременчук», а також зі всеукраїнськими спортивними виданнями.
Взагалі журналістика – це не професія, а спосіб мислення.
– Як журналістка ти їздила на щойно звільнені та прифронтові території України. Де саме була? Що особливо запам’яталося з цих поїздок?
До повномасштабного вторгнення постійно відвідувала Донеччину та Луганщину, працювали з військовими частинами та на полігонах.
У квітні 2022 року, як тільки почали звільняти території Київщини, Сумщини, Чернігівщини – разом із волонтерами вирушили до звільнених міст та сіл. Журналістам, які раніше отримували акредитацію для роботи в зоні АТО та ООС, було табу на відвідування щойно звільнених територій. Саме тому поїздки були неофіційними, без підтримки редакції та за свої кошти.
Першою була Київщина. Вразив затоплений Демидів Вишгородського району. У перші дні повномасштабного вторгнення українські військові підірвали місцеву дамбу. Це призвело до розливу річки Ірпінь та утворення величезної болотистої місцевості. Розлив заблокував просування ворожої бронетехніки на Київ, зірвавши плани росіян швидко захопити столицю.
У Бородянці біля розстріляного монумента Кобзарю спецтехніка розчищала завали зруйнованого будинку. Здалеку масштаби катастрофи створювали моторошну ілюзію: трактори та екскаватори здавалися крихітними, ніби дитячі машинки, що розбирають обвуглений конструктор Lego, розірваний на дві частини, який колись був чиїмось домом.
Одне з сіл Київщини миттєво опинилося в лещатах росіян та білорусів, які не наважилися на танку зі своїм червоно-зеленим прапором увійти в село. Люди навіть в окупації не втрачали надії – саджали городи та висаджували квіти біля будинків. Хтось боявся та переховувався в підвалах й до останнього не знав, що село звільнене, допоки волонтери не заходили до їхніх будинків із пакунками продуктів.
Мене вразила історія однієї з родин, де чоловіка розстріляли росіяни. Чоловік виліз на дерево, щоб побачити, як далеко небезпека. Для окупантів людина на висоті – це автоматично ворог: коригувальник, навідник, загроза. Коротка кулеметна черга… Чоловіка розстріляли на вулиці, прямо на очах сусідів.
Але росіянам цього було мало. Вони з автоматами напереваги кинулися у двір, щоб розстріляти родину чоловіка. У дворі стояли жінки, які заціпеніли від жаху. Вони подумки прощалися з життям. І в цей момент між дулом автомата та приреченою жінкою виросла маленька постать – дитина. Маля дивилося загарбнику прямо в очі, своїми великими невинними оченятами. «У мєня дома такой же…», – промовив росіянин, опустив автомат, розвернувся і пішов.
Дитина, сама того не знаючи, перемогла смерть одним поглядом. Жінка розповідала мені це тихо, майже без емоцій. Тригером став момент, коли маля так само до мене підбігло й дивилося своїми допитливими оченятами. Я дивилася на дитину й по шкірі пробігали мурахи. Розуміла, що на цьому ж місці стояв росіянин з автоматом, так само дивився на родину й це маля. Їх світ тримався на волосинці. І цю волосинку втримала дитина, яка вискочила поперед мами.
– Як російсько-українська війна, зокрема повномасштабна, змінила твоє життя?
Повномасштабне вторгнення не змінило кардинально моє життя. Але з цивільної людини й журналістки-спостерігача я перетворилася на безпосереднього учасника бойових дій та офіцера ЗСУ. Моє життя перейшло в цілодобовий режим «24/7 у пікселі», що вимагає величезної самодисципліни. Також змінилося сприйняття професії: журналістика трансформувалася у глибше розуміння психології війни й особливої ціни кожного слова, написаного з фронту.
– Як почався твій шлях у війську? Коли ти стала на військовий облік? Чому ухвалила таке рішення для себе?
Ми розуміли, що велика війна неминуча. Наприкінці 2021 року це відчуття загострилося. З друзями, які з 2014 року боронили незалежність, шукали шляхи, щоб бути максимально готовими до цього.
Ми готували матеріали з психологічної підготовки населення до великої війни, про шляхи евакуації, робили перевірку укриттів, збирали поради з підготовки «тривожної валізки».
У січні 2022 року я стала на військовий облік у ТЦК та СП (на той час військкомат), отримала статус «солдат запасу». Намагалася потрапити до лав Територіальної оборони, проте туди не брали людей, які мали бойовий досвід, й більшості учасників АТО відмовляли.
– Як оточення поставилось до твого рішення піти служити?
У редакції розуміли, що цей момент рано чи пізно настане. Єдине – не очікували, що події розгорнуться так швидко. Родина за мене хвилюється, але поставилася з розумінням до мого вибору. У мене був досвід на початку російсько-української війни, у 2014 році, коли приєдналася до полку «Азов». Але тоді шальки терезів схилила журналістика.
Рішення доєднатися до лав Сил оборони було усвідомленим. Недостатньо лише описувати війну та нашу звитягу, а й бути серед тих, хто її здобуває. Від фіксації історії до її безпосереднього творення.
– Розкажи про місця, де ти служила (я знаю принаймні про два). Що входило у твої обов’язки?
Спочатку я служила у 107-й реактивній артилерійській Кременчуцькій бригаді у службі зі зв’язків з громадськістю. Там займалась інформуванням громади про життя частини (в межах можливого, адже зайва інформація може зашкодити й наражати на небезпеку людей), інформувала й самих військовослужбовців про цікаві моменти в житті «драконів» (107-ма реактивна артилерійська Кременчуцька бригада носить шеврони з драконами – ред.). Від порятунку сови у військовій частині, захоплень побратимів, благодійних акцій – до спецоперацій, про які колись знімуть фільми та складатимуть легенди. Одними обов’язками пресслужби не обмежувалося, але це вже окрема історія.
Найбільш сюрреалістичним було відчуття від зброї в руках посеред відносно мирного міста. Ще вчора ти гуляв цими затишними вуличками з друзями, пив каву та насолоджувався весняним теплом за душевними розмовами, а вже сьогодні – тримаєш зброю напоготові.
Зараз ми з побратимами працюємо на Покровському напрямку. У 91-му окремому протитанковому батальйоні я обіймаю посаду заступника командира роти з психологічної підготовки, маю звання «лейтенант». Разом із хлопцями опановуємо найрізноманітнішу зброю. Мої бійці – справжні універсали, які швидко вчаться й завжди підставляють один одному плече. Неймовірно рада бути частиною команди, де панує взаємоповага, що не залежить від статі чи військового звання.
У нас в підрозділі «різношерстий» контингент. Є хлопці, які захищали країну ще на початку російсько-української війни у 2014 році, є ті, хто добровільно прийшов у перші дні повномасштабного вторгнення, є іноземці, які доєдналися до наших лав, є й ті, кого примусом доставляли до ТЦК та СП.
Єднальним фактором є захист наших родин та домівок. Саме тому психологічно намагаємося підтримати не лише воїнів, а і їхні родини. До Дня захисників та захисниць рідні записали милі привітання зі словами підтримки, а на День святого Миколая ми для діток хлопців підготували солодкі подарунки та листи від чарівника. Батькам надіслали подяки від частини за виховання та підтримку наших воїнів, щоб вони раділи їхнім перемогам, щоденним здобуткам та успіхам на фронті, бо загальна перемога складається саме з них.
Також у нас діє злагоджена команда, яка робить матеріали, монтує відео, збирає цікаві історії. Оскільки в нас немає за штатом окремої пресслужби, нам доводиться поєднувати роботу з інформацією та виконанням бойових завдань. Колишній директор Кременчуцького громадського телебачення Тарас Деркач (тепер він командир відділення наземних роботизованих комплексів), з яким служимо разом, навіть жартує, що наразі проводить інші прямі ефірі. Раніше він та Олександр Семеняка як журналісти «Громадського» висвітлювали життя міста, вели прямі трансляції з баскетболу та концертів, а зараз на екрані планшета ведуть трансляцію роботи НРК (наземного транспортного засобу – ред.) та доставлення боєприпасів і провізії побратимам.
– Які моменти для тебе найважчі на війні?
Найважче на війні – це тиша й розуміння, що неможливо забрати загиблих бійців. Та сама моторошна тиша після обстрілу чи прильоту КАБу по позиціях. Коли чуєш, як керована авіабомба летить туди, де стоять твої хлопці, серце просто завмирає. І ти заціпеніло чекаєш, коли рація нарешті оживе омріяним: «4.5.0». Нещодавно в нас так авіабомба знищила позицію – хлопці опинилися під завалами без жодного зв’язку. І ось це нестерпне очікування бодай якоїсь звістки – це найважче у службі.
Ще під час роботи в редакції найчорнішими були дні, коли доводилося писати некрологи на близьких друзів. Бувало, знайомі йшли на «нуль», чітко усвідомлюючи, що можуть не повернутися з того пекла. Вони просили: «Якщо щось станеться, напиши про мене. Лише згадай якісь смішні історії». А іноді війна випереджає тебе. Наприклад, ми планували інтерв’ю з побратимом Миколою. У госпіталі після деокупації Київщини він відмовив іноземним ЗМІ, сказавши, що буде давати інтерв’ю лише мені. На жаль, записати з ним матеріал я так і не встигла. Його забрала війна.
Саме тому я роблю все, щоб вони залишалися в історії, а не ставали сухою статистикою. Я пообіцяла собі, що на сайті «Кременчуцького Телеграфа» будуть зібрані історії всіх загиблих Героїв Кременчуччини. З цією ж метою долучилася до створення серії книг про полеглих захисників Кременчуцького району.
– Які моменти зі служби тобі найбільше запам’яталися?
Кожна доля на фронті – неповторна, і я прагну закарбувати історію кожного бійця. Тут є місце для справжніх див: як-от розповідь про воїна, який із понад 200 уламками кілька діб ішов під вогнем, хоча його вже вважали загиблим. Або про хлопця, який вижив у кількох надскладних боях, залишаючись єдиним уцілілим із групи. Історія про фронтового пса, який затримав хлопців під час ротації й цим врятував їм життя. Цікавий і наш досвід побратимства з картвелами, які стали частиною підрозділу. Та понад усе мене захоплює щоденний подвиг моїх хлопців – те, як вони віддано підтримують один одного та разом долають усе.
– Знаю, що, крім служби, ти ще вчишся. Розкажи про своє навчання. Які спеціальності здобуваєш, як вдається поєднувати навчання та службу?
Постійно розвиваюсь та вдосконалююсь, окрім вивчення різних зразків озброєння та мистецтва розслідувань, навчаюся у двох університетах. У Кременчуцькому національному університеті вивчаю спеціальність «Психологія». Цей практичний досвід застосовую зі своїми хлопцями: від діагностики, першої психологічної допомоги, до арттерапії та позитивної психотерапії.
Мої побратими навіть не здогадуються, що отримують шеврони з видозміненою ілюстрацією позитивної психотерапії: «У самурая немає цілі, є лише шлях». Це просто ідеальна, стовідсоткова ілюстрація того, як працює позитивна психотерапія в умовах екстремального стресу та війни. Коли навколо руйнується звичний світ, класичне планування часто стає пасткою. Людина фіксується на результаті, який від неї не залежить, не може його досягти через зовнішні обставини та впадає в депресію чи ступор. Ми намагаємося перенести фокус із результату на процес. Хлопці розуміють, що без помилок неможливо досягти розвитку, тому не бояться помилятися, і наразі мають певні успіхи та прогрес.
– Що є найважчим для тебе як для дівчини у службі у війську? Як це – служити у чоловічому колективі? Чи складно дівчині адаптуватися у військовому середовищі?
Найважче – це долати гендерні стереотипи. Наприклад, військо досі не готове до забезпечення жінок формою, яка б дозволяла виконувати бойові завдання. Ти «тонеш» у великих куртках, бронежилетах, які анатомічно не враховують особливостей жіночої фігури.
Завдячуючи громадській організації Arm Women Now, частково закриваю потреби зручною та якісною формою за стандартами НАТО. Частину речей докуповую власним коштом (тут це також притаманне і чоловікам, які трохи нестандартних розмірів, бо богатирів в українському війську багацько).
У роботі з самим підрозділом – проблем немає, адже потрапила до психологічно зрілого чоловічого колективу. Тут на рівних ставляться, не зважаючи на стать та звання. Разом вчимося, розвиваємося, виконуємо бойові завдання.
– З якими проблемами зараз найчастіше стикаються військові та що варто було б змінити на краще? Які здобутки армії ти виділила б?
Серед проблем, із якими стикаються військові, можна виділити кілька.
По-перше, глибока психоемоційна та фізична втома. Багато хлопців воюють без нормальних довготривалих ротацій. Організм і психіка працюють на межі людських можливостей. Коли людина місяцями живе в режимі надстресу, її внутрішній ресурс вигорає.
По-друге, це бюрократія («паперова армія»). Попри технологічну війну, кількість рапортів, журналів, довідок та актів списання майна іноді абсурдна. Час, який командир мав би витратити на особовий склад, його підготовку чи відпочинок, «з’їдає» заповнення паперів.
По-третє, проблема якісного поповнення та підготовки. Інколи новоприбулі бійці потребують набагато тривалішої та глибшої психологічної адаптації та базової підготовки безпосередньо в підрозділі, ніж це забезпечують навчальні центри. Зміни на фронті постійні, й навчальні центри не встигають підготувати зміни до програм, які б відповідали вимогам сьогодення.
А серед здобутків варто відзначити швидку цифровізацію та зменшення кількості паперів. Важливі технологічний прорив та «війна мізків». Українська армія навчилася воювати асиметрично: компенсувати дефіцит важких снарядів інтелектом, дронами та тактичною винахідливістю.
Мене вражає неймовірна гнучкість та універсальність бійців. Наші бійці – це унікальні люди, які здатні за лічені дні освоїти абсолютно різні, навіть незнайомі зразки іноземного та вітчизняного озброєння. Вони миттєво вчаться й діляться досвідом один з одним. Тут дуже допомагає побратимство і горизонтальна підтримка. Рівень взаємовиручки всередині бойових колективів, де зникають умовності щодо статі чи звань, а залишається лише надійне плече поруч – це те, на чому тримається фронт.
– Як ти вважаєш, чи існує зараз у суспільстві конфлікт між військовими й цивільними, бо вони не можуть зрозуміти одне одного? Чого цивільні часто не розуміють про фронт?
Глибокий емоційний розрив, на жаль, існує. Із часом він лише загострюється, бо люди живуть у паралельних реальностях.
Цивільні не розуміють, що на війні немає романтики. Війна – це бруд, замерзлі пальці, нестерпний запах, відсутність базової гігієни й… моторошна тиша очікування. Цивільні бачать у новинах красиві відео роботи артилерії чи дронів. Вони часто сприймають військових як «титанів» чи «залізних людей», забуваючи, що під пікселем – такі ж звичайні люди, які мають родини, втому, страхи і які теж хочуть просто пити весняну каву в мирному місті без автомата в руках. Ця «героїзація» іноді знімає з цивільних відповідальність: мовляв, «вони ж герої, вони впораються».
– На твою думку, як війна змінила українців? Чи відчуваєш ти, що суспільство втомилося від війни?
Війна зняла всі маски. Вона зробила нас, з одного боку, неймовірно згуртованими, твердими та здатними на надзусилля. Ми навчилися за лічені години збирати мільйони на ремонти машин чи квадрокоптери.
З іншого боку, суспільство стало більш радикальним і травмованим. Миттєво спалахують внутрішні суперечки, бо нерви в усіх, як оголені дроти.
Втома суспільства відчувається надзвичайно гостро. Але ця втома різна. У цивільних це втома від постійної тривоги, економічної нестабільності, блекаутів і важких новин. Через це інколи вмикається психологічний захист – відмежуватися від війни, удати, що її немає в їхньому конкретному місті. У військових – це виснаження фізичне й моральне від того, що вони тримають цей фронт щодня, без вихідних, поки життя в тилу подекуди здається занадто безтурботним.
Проте, попри цю втому, в українців залишається впертість: ми розуміємо, що в нас немає іншого вибору, крім як боротися далі.
– Після перемоги ти плануєш залишитись на службі чи повернутися в цивільне життя? Якщо друге, то знову хотіла б повернутися у журналістику чи обереш для себе іншу спеціальність?
Після війни планую повернутися у цивільну професію. Мрію, щоб це було пов’язано з журналістикою, а там буде видно.
– Що б ти хотіла передусім зробити після перемоги?
Перше, що я зроблю, – прийду до своїх полеглих побратимів. До тих хлопців, які назавжди залишилися в бою, але чиї голоси й усмішки пам’ятаю щомиті.
Я прийду до них, щоб просто побути поруч і сказати найважливіші слова: «Ми зробили все можливе. Ми вистояли й вибороли Україну. Ми зберегли її квітучою, вільною та безпечною для ваших рідних – так, як ви цього хотіли».
Нагадаємо, Альона Душенко була активною учасницею Революції Гідності, про її спогади можна прочитати у матеріалі «Полтавської думки».
Якщо хочете підтримати підрозділ Альони, долучіться до збору на ремонт автівки за посиланням (монобанка).
